АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Становлення національного характеру українського народу: теоретико-методологічні засади





УДК 316.6

І. М. Федорченко

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: ТЕОРЕТИКО9МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Проаналізовано принципи становлення національного характеру українського народу. Розглянуто проблеми становлення етнічного поведінки людей.

Проанализированы принципы становления национального характера украинского народа. Рассмотрены проблемы становления этничного поведения людей.

The article analyses principles of formation of Ukrainian people national character and reviews the problem of ethnotypical behaviour formation.

Проблема становлення національного характеру українського народу є надзвичайно важливою і актуальною, оскільки наукове осмислення подібної проблематики продиктоване національними інтересами й нагальними потребами нашої держави, адже український національний характер є одним із важливих чинників сучасних націєта державотворчих процесів в Україні.

Дослідженню окремих рис українського національного характеру були присвячені праці Г. Ващенка, П. Гнатенка, М. Костомарова, О. Кульчицького, В. Липинського, Ю. Липи, І. Мірчука, І. Огієнка, Є. Онацького, О. Потебні, І. Рибчина, М. Сумцова, Б. Цимбалістого, Д. Чижевського, П. Чубинського, П. Феденка, М. Шлемкевича, В. Яніва, Я. Яреми та інших учених [13; 15; 16]. Проте автори цих праць не враховували у своїх наукових розвідках теоретико-методологічні засади сучасного українознавства, що унеможливлювало системний розгляд означеної проблеми.

Відомо, що національний характер різних народів досліджується в межах кількох наукових дисциплін: історії, етнології, соціології, політології, соціальної філософії, етнопсихології та українознавства. З огляду на це, методи вивчення національного характеру пов’язані з теоретико-методологічними засадами різних наук і традиціями конкретних наукових шкіл [1; 5; 8; 13]. Проблемі становлення національного характеру було присвячено досить багато дискусій в 60–80-х роках ХХ ст. [2; 4; 6; 7; 9; 11; 12; 14].

Сьогодні науковці переважно визначають національний характер як сукупність соціально-психологічних рис або констант, властивих конкретній нації на певному етапі її розвитку [5]. Сучасні дослідження показують, що феноменологія національного характеру охоплює різні рівні соціальної дійсності. Він проявляється не тільки в діяльності різних соціальних суб’єктів, починаючи від великих соціальних груп (нація) і закінчуючи окремим індивідом, який репрезентує націю, але й через домінуючі суспільні настрої, системи моральних вимог, соціальних норм, настанов, базових цінностей, форм соціалізації, принципів виховання, через характер людської взаємодії та впливів на довкілля, через своєрідність групової картини світу, через форми організації побуту, релаксації, рекреації тощо [5; 8; 17]. Представники багатьох науково-дослідницьких установ (М. Андрєєва, А. Граменицький, М. Гримич, О. Донченко, Г. Кцоєва, Д. Пібоді, Т. Стефаненко, А. Шмельов та ін.) продовжують вивчення національного характеру різних народів [5; 8; 17].

Проте й нині є проблеми з визначеням поняття «національний характер», зі з’ясуванням його місця серед інших, близьких за семантикою категорій, а також із неузгодженістю теоретико-методологічних засад комплексного дослідження українського національного характеру.

Головною метою цього дослідження є окреслення основних теоретико-методологічних засад концептуального осмислення процесу формування національного характеру українського народу. Ця мета конкретизується на рівні таких завдань:

  1. подолати термінологічну плутанину у відповідній проблематиці;
  2. з’ясувати основні теоретико-методологічні положення, на яких базована концепція генези національного характеру українців;
  3. простежити процес становлення і розвитку українського національного характеру на різних етапах поступу української спільноти.

Деякі дослідники плутають категорії «національний характер», «ментальність», «національна свідомість», «психічний склад нації», а також використовують категорії «національний характер» і «психічний склад нації» як синоніми [1, С. 220–222; 11, С. 122–158; 12, С. 215–229]. Але національний характер є лише одним зі складників психічного складу нації, оскільки він містить в собі не тільки національний характер, а й ментальність, національний образ світу, національну свідомість і самосвідомість, національні почуття, національні традиції, звичаї тощо. Тому не треба ототожнювати поняття «національний характер» і «психічний склад нації». І це було з’ясовано вже на початку 80-х років ХХ ст. у процесі доволі змістовної дискусії, присвяченої проблемі національного характеру [6; 14]. С. Арутюнов, Ю. Бромлей, В. Козлов, І. Кон, Л. Дробіжева та інші відомі вчені підтримали позицію А. Дашдамирова стосовно категоріального розведення понять «національний характер» і «психічний склад нації». Після цієї дискусії більшість учених вже не вважають категорії «національний характер» і «психічний склад нації» синонімами. Психічний склад нації має дві складові частини — ста9 тичну і динамічну. До статичної складової частини належать найбільш стійкі ознаки — національний характер, ментальність, національна свідомість і самосвідомість, звичаї, традиції, авто- і гетеростереотипи, базові цінності тощо. Динамічна складова охоплює мобільні, нестабільні елементи — національні почуття і настрої, національні інтереси та орієнтації, звички тощо. Окремі автори вживають ненаукове поняття «національний темперамент» [6, С. 70–71], хоча ще в 1983 р. О. Леонтьєв поставив під сумнів доцільність застосування подібної квазінаукової категорії, вважаючи, що таке поняття є радше метафорою [14], як і поняття «національні потреби». Адже тип темпераменту пов’язаний із властивостями вищої нервової діяльності та типом нервової системи людини (тому ці ознаки не можуть бути характеристиками спільноти).

 Отже, національний характер є найбільш стійким складником і основою психічного складу нації. Національний характер являє собою специфічну, історично утворену системну цілісність стійких різноманітних рис і властивостей, типових для національної спільноти, які надають цій спільноті якісної визначеності, що дає змогу відрізнити психологію однієї нації від інших. Національний характер не є вічною, незмінною субстанцією, він змінюється під впливом екологічних, історичних, соціокультурних, політичних факторів. Зокрема національний характер українців зумовлюється природногеографічними, культурно-історичними, соціально-економічними та суспільно-політичними умовами життєдіяльності українського народу, він проявляється в культурі, мові, традиціях, звичаях, обрядах, звичках, уподобаннях українців. Національний характер характеризується специфікою емоцій, почуттів, настроїв, інтенсивністю реакцій на події, що відбуваються. Відносна стійкість рис національного характеру, попри на змінність соціального середовища, пояснюється тим, що виникає певна інерційність завдяки міжпоколінній передачі колективного досвіду.

Риси національного характеру найяскравіше виражаються у специфічних для цієї національної спільноти формах поведінки та видах діяльності. Оскільки основними сферами прояву і вияву національного характеру є різні види активності, тому й дослідження національного характеру потрібно проводити за допомогою вивчення господарської, етнічної та політичної історії нації, продуктів діяльності даної національної спільноти й стереотипних форм поведінки її представників.

Відомо, що риси національного характеру найяскравіше виявляються у тих випадках, коли їх репрезентантами стають не окремі люди, а саме групи й спільноти. Національний характер кожного народу формувався протягом тривалого періоду його історичного розвитку під впливом певних домінуючих соціальних верств. Наприклад, в Україні основні риси національного характеру формували давньоруські дружинники, книжники, просвітники, козаки, братчики, релігійні діячі, борці за свободу й незалежність держави, селянство та національно-демократична інтелігенція.

Коли мова йде про національний характер того чи іншого народу, не можна говорити про різні «набори» або «колекції» рис, мову потрібно вести про міру вираженості тієї або іншої риси, а також про специфіку їх прояву. Жодна риса національного характеру не є унікальною, але унікальною є системна структура характерологічних особливостей нації, яка саме і зумовлює національну специфіку того чи іншого народу. Спосіб життя структурує й ієрархізує характерологічні особливості народу, зумовлює організацію активної взаємодії етносу з природним, соціокультурним середовищем, а також вплив тих чи інших природно-географічних, культурно-історичних, соціально-економічних та суспільно-політичних факторів на процес націєтворення. Отже, національний характер одного народу відрізняється від національного характеру іншого народу саме структурою своїх складових елементів, мірою вираженості тих чи інших рис і властивостей, специфікою зовнішнього прояву психічних процесів та станів, ієрархією та змістом етнопсихологічних та соціокультурних характеристик.

Дуже часто сучасні дослідники зводять поняття «національний характер» до простої сукупності різноманітних рис і властивостей, притаманних певній національній спільноті [2; 7]. Але подібне розуміння національного характеру є доволі спрощеним і однобічним, такий підхід не розкриває сутності досліджуваного феномена. Адже національний характер — це цілісна система стійких і типових для цієї спільноти рис і властивостей, які утворюють не просто суму чи сукупність характеристик, а внутрішньо зінтегровану єдність, системну цілісність характеристик, які не тільки надають цій спільноті якісної визначеності, але й системно відображають специфіку культурно-історичного поступу народу (мова йде про історичну зумовленість цивілізаційного поступу спільноти, про риси, які формуються у представників спільноти на кожному конкретному етапі її розвитку).

Для комплексного наукового розгляду поставленої проблеми потрібно визначити основні теоретико-методологічні положення, на яких базована концепція генези національного характеру українців.

Перше. Не треба ототожнювати поняття «етнос» і «нація». Більшість сучасних учених відрізняють ці поняття. Наприклад, М. Степико підкреслює, що «природа нації полягає в подоланні історично визначеної етнічної виокремленості людей, входження їх у ширшу систему соціальних та культурних взаємовідношень. На відміну від етносу (народу), нація поєднує людей як деяку соціокультурну, історичну спільність, яка не може бути зведена до суто етнічних особливостей, хоч найчастіше і пов’язана з певним етносом». Кордон між етносом і нацією — це кордон між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслугою і зумовлено лише фактом її народження, і тим, що потребує від неї «певного особистого зусилля і усвідомленого вибору. Якщо до етнічної культури люди залучаються колективно, з причини своєї належності до певного етносу (через традиційний, локальний, анонімний характер цієї культури), то до національної культури вони долучаються, як правило, індивідуально». С. Бойко чітко окреслює відмінності між буттям етнічної та національної спільноти. Якщо буття українського етносу характеризується, на думку автора, традиційністю, локальністю і анонімністю культури; домінуванням її етнозахисних та етнозберігаючих функцій; відносною спільнотною гомогенністю; переважно колективним прилученням індивідів до етнокультури; недостатньою розвиненістю індивідуальної самосвідомості та суб’єктності (як індивідуальної, так і колективної), то буття української нації характеризується створенням національної культури, яка виходить за межі традиційно-усталеного й партикулярного і збагачується авторськими та професійними інноваціями; створенням духовної єдності спільноти та духовно-культурної цілісності національного світу (мистецтво, наука, релігія, мораль тощо); спільнотною гетерогенністю; подоланням станової та конфесійної обмеженості; поступовим перетворенням станового, феодального суспільства у громадянське; більш високою соціальною мобільністю населення; ширшою системою соціокультурних комунікацій; наявністю суверенної особистості як члена спільноти та свідомої особистісної самодетермінації у процесі національного самовизначення; переважно індивідуальним долученням особистості до національної культури; посиленням суб’єктних засад національного життя і суб’єктних проявів у культурній, мистецькій, релігійній, науковій, соціально-економічній, правовій, суспільно-політичній сферах; розвиненістю індивідуальної самосвідомості та суб’єктності (як індивідуальної, так і колективної); ґрунтуванням історичної пам’яті, національної самосвідомості та національно-визвольних рухів на цілісній системі ціннісних та онтологічних засад [3, 12]. С. Бойко підкреслює, що національне буття визначається як динамічна система реальних, об’єктивно наявних зв’язків, відносин, стосунків, способів життєдіяльності та форм комунікації людей, які здійснюються у процесі багатоманітного життя національної спільноти як органічної цілісності та структурної одиниці мегасистеми «національне — загальнолюдське». Національне буття є цілісною реальністю, в якій тісно переплетені не тільки матеріальні і духовні явища, але й етнокультурні та суспільно-політичні. У зв’язку з цим національне буття будь-якого народу не може інтерпретуватися тільки в етнокультурному або громадянсько-політичному значенні [3, 11]. Отже, національне буття українського народу зумовлювалось як етнокультурними, так і суспільно-політичними чинниками, а український національний характер у процесі свого становлення та розвитку базувався спочатку переважно на етнокультурних складниках національного буття, а пізніше — і на соціально-економічних і суспільно-політичних. Динаміка національного буття українців відображає суспільно-історичний процес розвитку і функціювання основних сфер життєдіяльності українського народу, а також реальний, органічно-цілісний процес становлення, існування, виживання, поступу і взаємодії української нації з іншими суб’єктами національного життя, що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується унікальною системою форм діяльності, відносин, комунікацій, духовного освоєння та перетворення дійсності представниками української національної спільноти. І саме ці форми діяльності, відносин та комунікацій і трансформуються в риси національного характеру українського народу, адже відомо, що поступовий перехід відносин в риси характеру, є однією з головних закономірностей характероутворення.

Друге. Першими в історії «етнічними одиницями» були племена, які пізніше інтегрувалися в той чи інший самобутній і неповторний етнос. Саме на племінному етапі розвитку етнічної спільноти формувалась основа етнотипової поведінки людей — їх функціонально-рольові якості, специфічні способи їх взаємодії зі світом, функціонально-стильові особливості поведінки. Пропонуємо замість поняття «етнічний характер» використовувати поняття «етнотипова поведінка», яке більш чітко відображає етноісторичні реалії.

Третє. Етнонаціональний розвиток переважної більшості європейських народів відбувався від племен до націй. Справедливою є думка М. Степико про те, що процес «етноісторичного синтезування народів» розпочався вже в античну добу: «роди і родові союзи поступово складалися в племена, ті — у народності, а останні (приблизно з ХV ст.) — у нації». М. Попович зазначає, що перші виразні прояви національного начала можна спостерігати вже тоді, коли в титулатурі імператора Священної Римської імперії з’являється додаток «німецької нації»: «наприкінці ХV ст. до формули «Sacrum imperium Romanum» додається «Nation Teuto9 nicae» («Deutscher Nation»), що завершує становлення формули «Священна Римська імперія німецької нації». У документах рейхстагів ХV ст. під «німецькою нацією» розуміють «німецьку землю», «Німеччину». Отже, новий зміст «поняття «нація» у другій половині ХV ст. був одним із проявів національної свідомості, яка тоді зароджувалася, й відобразив тенденції до формування національної держави». Г. Касьянов аргументовано критикує позицію тих авторів (зокрема Я. Дашкевича та Я. Ісаєвича), які ототожнюють поняття «нація», «етнос», «держава», виявляючи очевидні методологічні огріхи й суперечливість висновків, адже не можна архаїзувати термін «нація», ототожнювати «державу-імперію» з «національною державою» і називати одним терміном давні і сучасні спільноти [10, С. 269–270].

Четверте. Національний характер відображає своєрідний шлях розвитку та історичну долю конкретного народу, але у процесах формування національного характеру більшості європейських народів проявляються деякі загальні закономірності: базою для усталеного національного характеру конкретного народу є етнотипова поведінка його представників (сформована на етнічному етапі розвитку даної спільноти), а основою для формування такої етнотипової поведінки є функціонально-рольові якості людей та специфічні способи їх взаємодії зі світом (сформовані на племінному етапі розвитку цієї спільноти). Стрижнем етнотипової поведінки представників певної спільноти є соціонормативна культура (традиції, звичаї, ритуали, обряди, поведінкові норми тощо), яка зумовлює і регламентує специфічні й типові для цього етносу індивідуальні та колективні реакції, ментальні й поведінкові стереотипи, установки тощо.

П’яте. Комплексне наукове дослідження проблеми «український національний характер» передбачає здійснення філософсько-світоглядного аналізу господарської, етнічної та політичної історії України, з’ясування специфіки розвитку етнічної та національної культури українського народу та специфіки його національного буття. Адже протягом багатьох століть українці виробили власну господарську, звичаєву, культурно-мистецьку та духовну самодостатність.

Окреслення основних теоретико-методологічних засад, на яких базована концепція генези національного характеру українців, дає змогу простежити процес становлення й розвитку українського національного характеру на різних етапах поступу української спільноти.

Висновки. Враховуючи викладені у статті теоретико-методологічні положення, можна окреслити основні етапи генези національного характеру українського народу: І етап (племінний) — етап становлення та розвитку функціонально-рольових якостей праукраїнських племен та специфічних способів їх взаємодії зі світом — тривав з V ст. до ІХ–Х ст.; ІІ етап (власне етнічний) — етап становлення і розвитку етнотипової поведінки русинів-українців — тривав з ІХ–Х ст. до ХVІ–ХVІІ ст.; ІІІ етап (національний) — етап становлення і розвитку національного характеру українського народу — розпочався у ХVІ–ХVІІ ст. і триває й понині.

Запропонований теоретико-методологічний підхід уможливлює дослідження основних складників українського національного характеру:

  1. пізнавального (специфіка і вибірковість сприймання дійсності, характер організації розумової діяльності українців тощо);
  2. емоційно-вольового (інтенсивність і специфіка прояву, міра вираженості емоційних станів українців, динаміка перебігу емоційно-вольових процесів, стійкість вольового зусилля тощо);
  3. мотиваційного (своєрідність мотивації, ієрархії мотивів, домінування мотиваційно-смислових сполучень тощо);
  4. комунікативного (характер взаємодії, спілкування і взаємовідносин, типових для українців, основні комунікативні норми, специфіка жестів, міміки, пантоміміки, паралінґвістичної системи спілкування тощо);
  5. поведінкового (своєрідність поведінкових моделей, типових реакцій, стереотипів поведінки тощо).

Усі складники українського національного характеру розвивались протягом багатьох століть. Основна соціокультурна лінія формування українського національного характеру пролягає від Трипільської доби, через Скіфську добу та епоху Київської Русі до Козаччини та періоду визвольних змагань. Найсуттєвіше вплинули на формування українського національного характеру (землеробської, європейсько-цивілізаційної та козацької складових) такі спільноти: трипільці — осілі хліборобські племена Скіфії — літописні племена Київської Русі — український народ козацької доби та періоду визвольних змагань. Наші попередні дослідження свідчать, що основні риси землеробської складової національного характеру українців були започатковані в Трипільську добу і закріплені (з певними інноваціями) протягом І–ІІ тис. н. е.; основні риси козацької складової національного характеру українців були започатковані у Скіфську добу, в антські часи та в добу Київської Русі і закріплені в епоху Козаччини та національно-визвольних змагань; основні риси європейсько-цивілізаційної складової частини національного характеру українців були започатковані в добу Київської Русі, закріплені в епоху Галицько-Волинської держави, в польсько-литовський період та в добу національного відродження; тенденції до відновлення і посилення цієї складової частини національного характеру українців простежувались на початку і в кінці ХХ та на початку ХХІ ст.

Перспективи дослідження. Розроблений теоретико-методологічний підхід дає змогу проаналізувати в наступних розвідках основні складники українського національного характеру.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Андреева Г. М. Социальная психология.— М., 1980.— С. 220–222.
  2. Баграмов Э. К вопросу о научном содержании понятия «национальный характер».— М.: Наука, 1973.— 157 с.
  3. Бойко С. М. Становлення і розвиток національної самосвідомості українського народу: ціннісний вимір: Автореф. дис.… канд. філос. наук.— К.: ВПЦ «Київський університет», 2005.— 20 с.
  4. Бромлей Ю. В. К вопросу о влиянии особенностей культурной среды на психику // Сов. этнография.— 1983.— № 3.— С. 67–75.
  5. Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство.— 1991.— № 8.— С. 27–31.
  6. Дашдамиров А. Ф. К методологии исследования национально-психологических проблем // Сов. этнография.— 1983.— № 2.— С. 62–74.
  7. Джандильдин Н. Д. Природа национальной психологии.— Алма/Ата, 1971.— 203 с.
  8. Донченко Е. А. Социетальная психика.— К.: Наук. думка, 1994.— 207 с.
  9. Дробижева Л. Н., Кузнецов И. М., Кцоева Г. У. Некоторые проблемы этнопсихологических исследований // Психологический журнал.— 1988.— Т. 9.— № 3.— С. 26–34.
  10. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія.— К.: Либідь, 1999.— 352 с.
  11. Кон И. С. К проблеме национального характера // История и психология.— М.: Наука, 1971.— С. 122–158.
  12. Кон И. С. Национальный характер — миф или реальность? // Иностранная литература.— 1968.— № 9.— С. 215–229.
  13. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства.— Нью/Йорк, 1949.— Т. 1.— С. 708–718.
  14. Леонтьев А. А. Национальная психология и этнопсихология // Сов. этнография.— 1983.— № 2.— С. 80–82.
  15. Липа Ю. Призначення України.— Львів: Просвіта, 1992.— С. 153–165.
  16. Мірчук І. Світогляд українського народу.— Прага: УВУ, 1942.— С. 18–20.
  17. Пибоди Д., Шмелёв А. Г., Андреева М. К. та ін. Психосемантический анализ стереотипов русского характера: кросскультурный аспект // Вопросы психологии.— 1993.— № 3.— С. 101–109.

Ключові слова: національний характер, національний інтерес, менталітет, національну свідомість, психічний склад нації.

Ключевые слова: национальный характер, национальный интерес, менталитет, национальное сознание, психический состав нации.

Key words: national character, national interest, mentality, national awareness, psychological structure of nation.



Номер сторінки у виданні: 433

Повернутися до списку новин