АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

До питання про реальний стан навчання осіб з вадами слуху в Україні





Н. Б. Адамюк,

науковий співробітник

ДО ПИТАННЯ ПРО РЕАЛЬНИЙ СТАН НАВЧАННЯ ОСІБ ІЗ ВАДАМИ СЛУХУ В УКРАЇНІ

Висвітлено проблеми, пов'язані з нинішнім станом навчання, виховання і працевлаштування людей з порушеннями слуху в Україні. Запропоновано шляхи виходу з ситуації, що створилася.

Освещены проблемы, связанные с нынешним состоянием обучения, воспитания и трудоустройства людей с нарушениями слуха в Украине. Предложены пути выхода из создавшейся ситуации.

The article reviews problems of education, upbringing and employment of people with hearing impairments in Ukraine. The article also offers ways of improving the situation.

Система навчання і виховання дітей з порушеннями слухової функції є невід’ємною складовою частиною єдиної системи освіти, яка в нашій державі унормована законодавчо. В Україні десятиліттями стабільно працює чітка, доволі розгалужена порівняно із закордоном диференційована система спеціальних навчальновиховних закладів для осіб із порушеннями слуху. Наразі це 58 шкіл (32 школи для глухих та 26 шкіл для слабочуючих дітей), в яких навчаються близько 8 тис. учнів та 2дошкільних закладів, в яких названі особи дотримуюються принципу неперервності, здобувають відповідний освітній рівень, згодом і певний рівень професійнотрудової підготовки. Не треба забувати й про те, що діти з порушеннями слуху починають інтегруватись у загальноосвітні масові дошкільні та шкільні заклади, хоча кількість таких осіб поки що лишається невідомою.

У минулому масовим, а нині поодиноким явищем є факт прийому дитини з порушенням слуху в школу без проходження дошкільної підготовки, але такі поодинокі факти все ж існують, і це говорить про недостатність роботи медичних закладів, функцією яких є поставлення кожної дитини на облік та її обов’язкове обстеження на предмет визначення стану слуху. Також таке упущення можна пояснити відсутністю кваліфікованих кадрів, зокрема психологів на селі, саме там, де відбуваються означені факти, коли не проводиться відповідна робота з батьками таких дітей.

Крім того, мають місце й факти, коли діти з дитячих садків приходять у школу із запізненням у віці та отримують статус переростків. Таким дітям вкрай важко адаптуватися до контингенту класу, який є додатковою психологічною травмою. Батьки, надміру опікаючи своїх дітей через свою непоінформованість, а часом і через «м’яке нав’язування» з боку персоналу дитячого закладу, залишають їх ще на рік-два довше «побути в дитинстві», не усвідомлюючи майбутніх негативних наслідків.

У минулому нами було зауважено про обережне застосування самого поняття «інтеграція» та застосування його на практиці. Надзвичайно модним, інакше не назвати, стало явище записування батьками дітей з незначними залишками слуху та несформованим фразовим мовленням у школи для слабочуючих дітей, а то й у масові школи. Педагоги спецшкіл для глухих дітей з прикрістю констатують щорічне зменшення кількості першокласників саме з цієї причини. А спецшколи для дітей зі зниженим слухом, навпаки, мають приріст у цьому плані. На жаль, ні школи, ні батьки глухих дітей, ні самі діти від цього не виграють, оскільки:

– спецшколи для слабочуючих дітей з часом можуть перетворитись на практиці у спецшколи для глухих дітей за фактом (чи не тому назву «спецшкола для слабочуючих чи (у минулому) туговухих дітей» стали перейменовувати на «спецшколу для дітей з вадами слуху» та «спецшколу для дітей зі зниженим слухом»? Хто тут визначає наскільки знижений слух?);

– знижується ефективність самого процесу навчання, оволодіння усним мовленням, уповільнюється розвиток пристосування значних залишків слуху до мовного середовища, знижується рівень грамотності через перебування у класі дітей з різним станом слуху, мовлення і когнітивного розвитку (бо сурдопедагоги змушені працювати більше або з «невстигаючими дітьми», або з «авангардом» класу, унаслідок чого в першому варіанті сильні діти, здебільшого слабочуючі, недоотримують повного обсягу знань і мимоволі формують пасивне ставлення до навчання, або, у другому варіанті, глухі діти випадають з поля зору активної уваги сурдопедагога, що з часом може призвести, у гіршому разі, до отримання ними «ярлика» розумової відсталості у формі дебільності чи затримки психічного розвитку, або, у кращому разі, отримання пропозиції про переведення у спецшколу для глухих дітей, що насправді не є кращим, адже і у спецшколі для глухих дітей переведена дитина відрізнятиметься від своїх ровесників саме педагогічною занедбаністю;

– батьки слабочуючих і навіть глухих дітей поступово втрачають віру в ефективність системи спеціальної освіти. Прикладом і пересторогою стають факти переведення батьками непідготовлених слабочуючих дітей методом «інтеграції» вже в масові школи, що теж з часом закінчується поверненням дитини у спеціалізований заклад. Ми вважаємо, що тут є дві причини такого становища.

Перша причина — це відсутність інформаційного центру для батьків нечуючих дітей, де вони могли б отримати повну інформацію щодо різних форм і методів роботи з дітьми та практичнодійову консультацію високоосвічених фахівців. На базі цього Центру може діяти «Школа батьків», де батьки з сурдопедагогами можуть працювати над когнітивним розвитком дитини спільно. За умови позитивних результатів цієї спільної роботи і відповідності розумового та мовного розвитку дитини віковій періодизації стає можливою підготовка дитини до інтегрованого чи інклюзивного навчання в масових школах.

Друга причина — це результат роботи ПМПК, яка не враховує всіх нюансів розвитку певної дитини. Саме на ПМПК лежить велика відповідальність за правильний підбір відповідного навчального закладу для конкретної дитини. Крім того, варто через певний проміжок часу знову перевірити дитину: можливо, вона вже не відповідає умовам, в яких перебуває на цьому етапі, і отже, треба робити зміни. Так, нині право вибору стоїть за батьками, які, як ми бачимо, не дуже поінформовані про перспективний простір, чого не можна сказати про фахівців. Можливо, треба переглянути вимоги щодо кадрового забезпечення ПМПК. Однозначно у складі комісії повинен бути психолог з нечуючих осіб або психолог з досконалим володінням мовою жестів.

Відповідно до статті 23 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», яка визначає мову жестів як засіб навчання, третій рік поспіль у спецшколах для глухих дітей обов’язковою дисципліною є предмет «Мова жестів». Програма для 1–4-х класів з цієї дисципліни складена досвідченим сурдопедагогом київської спецшколи-інтернату для глухих дітей Є. С. Грищенко. Чудовим додатком до цієї програми, і не тільки до ведення цього шкільного предмета, є відеословник мови жестів під редакцією перекладача-дактилолога вищої категорії Н. В. Іванюшевої, наукового співробітника лабораторії мови жестів Інституту спеціальної педагогіки АПН України. Та треба зазначити, що на вивчення предмета у 3–4-х класах відведено лише одну годину на тиждень, а на 1–2-й класи — по -,5 години на тиждень. Але цього зовсім недостатньо для вивчення нечуючими дітьми своєї рідної мови. Тим паче обмежувати її вивчення лише молодшою ланкою, адже мову жестів треба застосовувати у середній та старшій ланках на уроках під час пояснення нового матеріалу, оскільки вона допомагає учням сприймати й усвідомлювати його зміст, зрозуміти значення окремих слів та нових виразів, незнаних учнями, сприяє збагаченню словника. Неоціненною мова жестів є й на етапі закріплення навчального матеріалу, коли за її допомогою систематизуються й узагальнюються нові набуті знання.

Застосування мови жестів на уроках повинно бути весь час під контролем учителя. Не може бути й мови про те, щоб перекладачдактилолог ( як прозвучало у резолюції «Педагогічних читань» сурдопедагогів України) допомагав шкільному вчителю вести урок, оскільки увага учнів зосереджуватиметься лише на перекладачеві, на його руках і його артикуляції. Тоді відпадає потреба у фізичній присутності в класі самого викладача, якого дублює перекладач. Нівелюється і статус класного керівника. Отже, кожен, хто працює у спеціальній школі, мусить досконало знати психологію глухої особистості та вільно володіти мовою жестів — і це однозначно.

Присутність перекладача-дактилолога обов’язково потрібна лише на заняттях, які проводяться у вищих навчальних закладах 1–4-х рівнів акредитації. Учневі ПТУ чи студентові університету навчатися без його допомоги досить складно, тому і ведення предмета «Мова жестів» у школах протягом усього періоду навчання є на часі. При позитивному вирішенні цього питання випускники шкіл у майбутньому матимуть високий рівень культури мови жестів і фундаментальну підготовку до навчання у вищих навчальних закладах (ВНЗ), де, навчаючись у спецгрупах, за допомогою перекладача-дактилолога вільно сприйматимуть увесь поданий навчальний матеріал.

Головною проблемою є і залишається підготовка перекладачівдактилологів до роботи у ВНЗ. Мізерна оплата високоосвічених фахівців не приваблює, а на сурдоперекладачів, яких знайшов ВНЗ, сиплються справедливі скарги від самих нечуючих студентів, яких не задовольняє якість перекладу. Крім того, не дуже добре підготовлений перекладач не спроможний правильно перекладати специфічні терміни (якими часто-густо насичений весь навчальний матеріал), з’являються локальні або дубльовані жести, які неточно передають зміст терміна. Вихід із цього становища вбачає в тому, щоб Українське товариство глухих (УТОГ), яке систематично готує на своїй базі перекладачів-дактилологів, створило своєрідне Бюро перекладу, в якому б усі перекладачі були на обліку. Надати УТОГ право контролю за якістю перекладу, право у певний час проводити атестацію перекладачів-дактилологів на предмет визначення професійної планки, право укладати з ВНЗ договори на їхнє працевлаштування й оплату, а також залучення деінде до різних заходів.

У наш час особи з особливими освітніми потребами, які мають високі результати у школі, мають право на отримання вищої освіти, що гарантовано низкою законодавчих документів України. Наразі існує, порівняно з недалеким минулим, широкий спектр спеціальностей, якими можуть оволодіти особи, які мають фізичні вади. Згідно з даними, наведеними в матеріалах I Всеукраїнської конференції з питання навчання глухих в Україні, яка була проведена 2000 р. [6], кількість глухих з вищою освітою в нашій країні нараховувала близько 398 осіб. За даними УТОГ, за шість років кількість нечуючих осіб з вищою освітою зросла і становить тепер 538 осіб [13].

За аналізом результатів опитування дорослих нечуючих в обласних організаціях УТОГ [6], існують дві групи проблем, пов’язаних з обмеженням глухих людей в отриманні вищої освіти:

І група — соціальні проблеми, а саме: відсутність професійної цілеспрямованої психологічної допомоги молоді з порушеннями слуху. У молоді занищена самооцінка, є труднощі у спілкуванні, нечіткі життєві плани, орієнтація лише на вибір робочих спеціальностей, невпевненість в отриманні роботи за фахом після здобуття вищої освіти; до того ж треба враховувати труднощі при певних життєвих планах;

ІІ група — освітні проблеми, а саме: низький рівень підготовки осіб із вадами слуху спецшколами порівняно з випускниками масових загальноосвітніх шкіл. Однією з причин цього, як ми вже вказували, є відсутність систематизованого вивчення предмета мови жестів у школі.

На жаль, хоча кількість випускників, які бажають продовжити навчання після школи, зростає, картина вступної кампанії невтішна.

Центральним правлінням УТОГ у березні місяці цього року були розіслані анкети «Обери свій шлях» для випускників спецшкіл-інтернатів, щоб визначити:

– на які підприємства хочуть піти випускники шкіл: на державні чи на підприємства УТОГу, яку робітничу спеціальність хочуть обрати;

– який ВНЗ та який майбутній фах обирають ті випускники, які висловили бажання навчатися.

Було надіслано 413 анкет і 5заявок (як в усній, так і в письмовій формах) від дорослих членів УТОГ, які вирішили здобути вищу освіту. З анкет випускників спеціальних шкіл-інтернатів виявилося, що продовжувати навчання бажають 157 осіб, з них:

– у ВНЗ 3–4-х рівнів акредитації — 79 осіб;

– у ВНЗ 1–2-х рівнів акредитації — 78 осіб.

Навчатись у ПТУ для отримання робітничої спеціальності виявили бажання 134 особи, працювати на державних і приватних підприємствах — 38 осіб, на підприємствах УТОГ — 23 особи, і взагалі не визначилась у виборі свого життєвого шляху 61 особа.

Аналіз анкет показав, що профорієнтаційна робота у спецшколах проводиться дуже мало. Випускники шкіл здебільшого не знали, яку спеціальність їм обрати. Деякі керівники шкіл та голови обласних організацій УТОГ навіть робили зауваження апарату ЦП УТОГ щодо ранньої дати збирання анкет і пропонували свою дату: кінець травня — початок червня місяця, тобто час, коли для заочників вже починається вступна кампанія, а для тих, хто вирішив навчатися на стаціонарі, — час збирання документів і подання їх у приймальні комісії ВНЗ. Попередній розподіл по ВНЗ, де створювалися спецгрупи для студентів із вадами слуху, проводило Центральне правління УТОГ шляхом співбесід з абітурієнтами. Навіть і тут в багатьох з них не було впевненості щодо правильного вибору майбутнього фаху і ВНЗ. Були випадки, коли умови диктували батьки, які, м’яко кажучи, погано знали про освітній рівень своїх дітей. Окрім цього, багато абітурієнтів з’являлося до ЦП УТОГу з неповним пакетом документів, були відсутні атестати і медичні довідки або останні неправильно оформлені.

Після закінчення вступної кампанії 2006 року ЦП УТОГу підбило підсумки і виявило, що:

– в університети й інститути вступило 76 осіб;

– у технікуми та коледжі — 1-7 осіб;

– у ПТУ — 184 особи.

На виконання пункту 4 Указу Президента України від 1 червня 2--5 р. № 900/2005 «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» [2] та згідно з Програмою професійної підготовки інвалідів зі слуху та зору у вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації, затвердженою спільним Наказом Міністерства освіти і науки № 764 від 17.11.2003 р. та АПН України № 55 від 17.11.2003 р. [9], вийшов Наказ № 5-4 Міністерства освіти та науки від 04.07.2006 р. про затвердження переліку вищих навчальних закладів для організації прийому на навчання осіб з обмеженими фізичними можливостями (вадами слуху), куди ввійшли 1вищих навчальних закладів України [7]. Сподіваємось, що з наступної вступної кампанії справи щодо прийому осіб з вадами слуху будуть кращими. А поки що пропонуємо проаналізувати зміст табл. 1, яка дає змогу побачити, скільки нечуючих студентів навчається за станом на 01.10.2006 р. у десяти зазначених ВНЗ України, які увійшли до вищезгаданого переліку.

 

Таблиця 1


Ця таблиця, звичайно, не дає повної кількісної картини навчання нечуючих студентів. Насправді, за даними УТОГу, за станом на 01.10.2006 р., у ВНЗ України I–IV рівнів акредитації навчається близько 1 134 особи з вадами слуху (див. табл. 2).

Аналізуючи показники табл. 2, видно, що найбільша кількість студентів з вадами слуху навчається у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна», що не може не радувати. Але кількість ще не означає якість навчання. Якщо в державних навчальних закладах закладена фундаментальна основа навчання, є точні вимоги до навчання студентів, є відповідна література для опрацювання, проводяться лекції за чітким розкладом і надаються відповідні конспекти, то Університет «Україна» похвалитися цим поки що не може. Якість навчання у цьому закладі на порядок нижча. Мова про це йшла на засіданні Об’єднання нечуючих педагогів України наприкінці 2--5 р., де обговорювалися результати відвідин представниками ОНП деяких занять у цьому навчальному закладі. Підставою для цього були неодноразові звернення самих нечуючих студентів, які навчаються в Університеті «Україна». Можливо, негативну роль відіграють недосвідчені кадри, відсутність певної літератури, певних чітких умов щодо навчання. Також чомусь за дипломом університету «Україна» неможливо працевлаштуватись за фахом. Посилаюсь на випускників Полтавської філії названого університету, яким згідно з буклетом цього навчального закладу гарантувалася робота за фахом «Соціальний працівник» на посаді вихователя спеціального навчального закладу для дітей з вадами слуху, що не зовсім відповідає державному класифікатору. З огляду на це, деякі випускники Полтавської філії змушені були вдруге стати студентами вже Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, щоб нарешті здійснилася їхня мрія. Звичайно, треба враховувати, що Університет «Україна», по суті, є молодим навчальним закладом і в нього все попереду. Також не можна не сказати про те, що в основу його створення було закладено гуманістичну мету — надання особі з фізичними вадами можливості здобути вищу освіту, що передбачало вже врахування специфіки інвалідизації, чого не можна сказати про інші державні університети.

Питання працевлаштування — болюча проблема усіх без винятку осіб із вадами слуху, які на руках мають дипломи про закінчення ВНЗ України I–IV рівнів акредитації. У не так далекому минулому випускники, зокрема і з вадами слуху, отримували направлення і гарантовану роботу. Тепер цього, на жаль, немає, бо держава фактично не гарантує реальної роботи для нечуючих випускників ВНЗ, оскільки відсутні юридичні механізми цього гаранту. Однозначно й те, що особи з вадами слуху в нашому суспільстві мають нерівні можливості порівняно з особами з нормальним слухом. На рівні держави приймається багато законодавчих актів, особливо із працевлаштування, але вони, на жаль, не враховують специфічних умов глухих і, як наслідок, виникає ситуація, коли закони є, але вони не сприяють глухим у вирішенні проблеми працевлаштування. Думаємо, що жоден центр зайнятості України не спроможний дати інформацію про взяття на облік глухої особи з вищою освітою і надання їй роботи. Скільки випускників Херсонського медичного коледжу блукають по теренах України у пошуках роботи за фахом «зубний технік», хоч стоматологічні клініки та фірми виростають на кожному кроці!? Скільки їх обирає вже робітничу професію, аби прогодувати себе, свою сім’ю (бо всім уже за 25 років), або знову йдуть вчитися на іншу спеціальність з надією в майбутньому працювати за іншим фахом!? Точних відомостей про це немає й в УТОГ.

Сподіваємось, що спільними зусиллями Міністерства освіти і науки, Міністерства соціальної політики і праці та Кабінету Міністрів разом із Верховною Радою не тільки прийматимуться чергові закони, а й будуть зроблені реальні кроки щодо покращення реального стану навчання осіб із вадами слуху в Україні, щодо отримання ними відповідної освіти та гарантування їм роботи відповідно до обраного фаху. Адже будь-яка держава, яка прагне називатися високорозвинутою й цивілізованою, дбає про своїх громадян, а якість і зміст життя осіб з фізичними вадами у неї завжди на контролі.

Література

  1. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»: За станом на 1 січ. 2005 р. / Верховна Рада України.— Офіц. вид.— К.: Парлам. вид-во, 2005.— С. 2.
  2. Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями: Указ Президента України від 1 червня 2005 р. № 900/2--005 // www.president.gov.ua/ru/ documents/2753.html.
  3. Про заходи щодо забезпечення працевлаштування молоді: Указ Президента України вiд 06.10.1999 р. № 1285/99 // www.nbuv.gov.ua/e-journals/ DUTP/2005-2/txts/soc/-5nnprpu.pdf.
  4. Адамюк Н. Б. Свій серед чужих, чужий серед своїх // Наше життя.— 2005.— № 35.
  5. Засенко В. В. Сучасні проблеми теорії і практики навчання дітей з особливими потребами // Сучасні тенденції розвитку спеціальної освіти (українсько-канадський досвід): Матеріали міжнар. конф.— К., 2004.
  6. Збірник матеріалів І Всеукраїнської конференції з питань навчання глухих в Україні [9–1червня 2000 р., м. Київ] / Упоряд. Ю. П. Максименко та ін.— К.: Укр. т-во глухих, 2001.— 227 с.
  7. Наказ Міністерства освіти та науки України від 04.07.2006 р. № 5-4 «Про затвердження переліку вищих навчальних закладів для організації прийому на навчання осіб з обмеженими фізичними можливостями (вадами слуху)» // www.mon.gov.ua/education/higher/rozv/2006/18_12.doc; www.mon.gov.ua/laws/list_1_9_550.doc.
  8. Збірник матеріалів Першої всеукраїнської конференції «Проблеми реабілітації інвалідів зі слуху в Україні на сучасному етапі та можливі шляхи їх вирішення» / Укр. т-во глухих; Упоряд. Ю. П. Максименко та ін.— К., 2003.— 312 с.
  9. Програма професійної підготовки інвалідів зі слуху і зору у вищих навчальних закладах І–IV рівнів акредитації, затверджена спільним Наказом Міністерства освіти і науки України від 17.11.2003 р. № 764 та АПН України від 17.11.2003 р. № 55 // www.mon.gov.ua/laws/R_kol_27_03_04.doc.
  10. Програма спеціальних загальноосвітніх шкіл для глухих дітей «Українська жестова мова. 1–4 класи».— К., 2004.— 48 с.
  11. Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів: Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 2груд. 1993 р. № 48/96 [переклад укр. мовою] // Официальные отчеты Генеральной Ассамблеи, сорок восьмая сессия, Дополнение № 49 (А/48/49).— С. 292–306.
  12. Статут ОНП.— К., 2001.— 6 с.
  13. УТОГ від з’їзду до з’їзду: 2001–2005 роки // Соціальні питання: Інформ. довідн.— К., 2006.— С. 8.

Ключові слова: слабочуючі та глухі діти, вади слуху, спецшколи-інтернати, УТОГ, вища освіта, перекладач-дактилолог, профорієнтація, працевлаштування.

Key words: children with hearing impairments and deaf children, hearing impairments, special boarding school, Ukrainian Organisation of Deaf, higher education, sign language interpreter, career-guidance, employment.



Номер сторінки у виданні: 96

Повернутися до списку новин