АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Фізична реабілітація та соціальна адаптація осіб з дитячим церебральним паралічем на пізній резидуальній стадії





Р. О. Баннікова,

викладач

Ю. В. Бардашевський,

асистент

ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ ОСІБ З ДИТЯЧИМ ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ НА ПІЗНІЙ РЕЗИДУАЛЬНІЙ СТАДІЇ

Розглянуто питання комплексного використання засобів фізичної реабілітації у відновленні дітей з церебральним паралічем.

Рассмотрены вопросы комплексного использования средств физической реабилитации в восстановлении детей с церебральным параличом.

The investigation deals with the problem of comprehensive usage of means of physical rehabilitation for children with cerebral palsy.

Складність і в більшості випадків недостатня ефективність заходів щодо реабілітації інвалідів у пізній резидуальній стадії ДЦП зумовлюють необхідність пошуку нових форм коригувальної роботи з цією групою інвалідів (Бадалян, Журба, Тімоніна, 2002; Камалов, Афанасенко, 2000; Мановіч, Жуховицький, Дементьєва, 1989; Меженіна, 1966; Цукер, 1970; Ейдінова, 1969; Bobath До., Bobath B., 1956; Bosch, 1972; Haskell, Barrett, Taylor, 1977).

Наразі для лікувальної, оздоровчої та соціально-педагогічної кориуувальної дії для інвалідів із ДЦП використовуються комплекси різноманітних засобів і методів. Тим часом у сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі вкрай мало уваги приділяється реабілітаційним заходам саме в пізній резидуальній стадії ДЦП.

Вирішуючи питання соціальної інтеграції та реабілітації інвалідів із ДЦП, важливо враховувати соціально-психологічні особливості цієї групи інвалідів (Добровольска, 2005; Каліжнюк, Шевченко, 2001), як, власне, й інвалідів взагалі (Полунін, 1999; Фінкель, 1996).

З погляду життєвої ситуації, для інвалідів із ДЦП характерні відчуженість, незадоволеність своїм становищем, яке пов’язана насамперед із самотністю, проблемою пристосування до свого положення і необхідністю подолання психологічного дискомфорту.

Для цих осіб украй утруднено працевлаштування, участь у суспільному житті, створення власної сім’ї. Навіть працюючі інваліди практично не беруть участі у житті суспільства, почасти відчувають до себе сторожке, а то й неприязне ставлення з боку адміністрації і здорових колег.

До відхилень, які найчастіше трапляються в емоційно-вольовій сфері в інвалідів із ДЦП, належать: емоційна млявість, апатичність, залежність від опікуючих осіб, невисока мотивація до самостійної діяльності, до того ж, спрямованої на корекцію свого патологічного стану, невисокий адаптивний потенціал.

Почасти ці риси є складовими елементами психоорганічного синдрому, почасти — наслідком гіперопіки хворої дитини у соціально благополучній сім’ї (Мамайчук, Чавес, 1999; Мартинов, 2004).

Труднощі, з якими стикаються інваліди із ДЦП, настільки серйозні, що для багатьох дітей стають непереборними на шляху їх соціальної адаптації. Такі особи поступово втрачають надію влаштуватися на роботу, усвмітнюються, відчуваючи свою непотрібність, і вимагають підвищення групи інвалідності.

Величезну небезпеку в цій ситуації становить песимістичний погляд на можливості інвалідів із ДЦП, який міцно укорінився у свідомості багатьох медичних і соціальних працівників.

Прогресивнішою є точка зору реабілітологов, які вважають, що «нездатність пацієнта досягти відповідних цілей — це поразка не пацієнта, а персоналу, який не створив техніки і програми, відповідних можливостям пацієнта» (Тardieu, 1968). Адже навіть інваліди, які мають тяжкий ступінь рухових порушень, при створенні певних умов можуть знайти застосування своїм «обмеженим можливостям».

Провідні зарубіжні реабілітологи, розглядаючи ДЦП не тільки як хворобу, але і як сукупність обставин, в яких вимушена жити людина, вважають, що важливо запропонувати їй такі види допомоги, які б дали можливість пристосуватись до цих обставин і жити максимально повноцінним життям, і при цьому спостерігати за станом пацієнта до досягнення його можливого рівня функціональної спроможності.

Лікування інвалідів із ДЦП, як відзначають фахівці, має бути комплексним, включати заходи щодо розширення рухових, мовних і психічних можливостей, з використанням усіх наявних реабілітаційних засобів (Бадалян, Журба, Тімоніна, 1998; Бодажков, Вівчар, 2000; Верхало, 2000; Гавріков, Северина, 1998; Герцен, Лобенко, 2001; Грандо, Дмитрієва, 199-; Гончарова, 1992; Кассирський, Горобців, 1998; Костадінов, Країв, 1997; Курбанова, Барська, 1999; Мартинов, 2002; Мольська, 2001; Полунін, 2001; Сахно, Осіпова, 2003; Сермєєв, Ефіменко, 2000; Cotton, 1980; Cotton, Parnwell, 1977).

Засобами реабілітації інвалідів із ДЦП є методи соціальновідновної дії, психологічної корекції, фізичної реабілітації (ЛФК, масаж, рефлексотерапія, світлолікування, електролікування, вібротерапія, магнітотерапія, теплолікування, водолікування) і професійна орієнтація. Методи лікувальної фізкультури, масажу, фізіотерапії та рефлексотерапії застосовують на всіх етапах реабілітаційного лікування з урахуванням тяжкості функціональних порушень і загальних протипоказань до цих методів лікування.

Лікувальна фізкультура як засіб реабілітації осіб із дитячим церебральним паралічем займає в комплексній терапії одне з провідних місць і є природно-біологічним методом терапії, який сприяє швидшому відновленню порушеної функції опорно-рухового апарату (Мохів, 2002). На високій ефективності лікувальної гімнастики при церебральних паралічах наголошується у цілій низці робіт (Бадалян, Журба, Тімоніна, 1998; Бодажков, Вівчар, 2000; Бортфельд, Рогачева, 1996; Гончарова, 1992; Желенкова, 1999; Ісанова, 2003; Каптелін, 1996; Мановіч, Жуховицький, Дементьєва, 1979; Меженіна, 1976; Мірзоєва, Бортфельд, Городецкая, Данілова, 1982; Фізіотерапія, 1996; Bowiey, Gardner, 1900; Carrington, 1981; Haskell, Barrett, Taylor, 1977).

Наразі для реабілітації осіб із ДЦП використовують різні методики лікувальної фізкультури.

Семенова (1976), зокрема, пропонує методику ЛФК для дітей перших двох років життя і більше, але з тяжкими формами захворювання. Методика базована на знанні закономірностей рухового розвитку здорової дитини і механізмів формування рухової патології у дітей із церебральним паралічем.

Штеренгерц (1996) розробив методику ЛФК для дітей шкільного віку, в якій з урахуванням анатомо-фізіологічних механізмів дитячого організму під час проведення занять і навчання трудовим навикам особлива увага приділяється емоційному фону.

Бортфельд і Рогачева (1986) рекомендують поєднувати лікувальну гімнастику з педагогічними заходами.

Згідно з методикою, запропонованою Bobath До. і Bobath B. (1956), перш ніж навчати інваліда нормальному руху, необхідно змінити патологічний руховий стереотип. Основним прийомом є укладання паралізованої дитини в позу «ембріона».

Для інвалідів, що страждають на атонічну форму ДЦП, застосовують методику Kabat (1953), в якій ставиться за мету вироблення рухів за допомогою певних прийомів активізації мотонейронів спинного мозку, що здійснюють скорочення м’язів. При цьому інвалідам зі збереженим нормальним рівнем психічного розвитку рекомендується спочатку виконувати певні рухи.

Для осіб з обмеженими руховими можливостями, з якими під час занять не вдається встановити контакт, а також для інвалідів із затримкою психомоторного розвитку рекомендується методика Vojta (1981).

Для усунення контрактур нижніх кінцівок у інвалідів із ДЦП Умханов (1985) пропонує використовувати компресійно-дистракційні апарати. При цьому, на його думку, відбувається пригнічення високої рефлекторної активності мотонейронів, що іннервують спастичні м’язи, і збільшується обсяг рухів у суглобах.

Загальними й обов’язковими принципами для всіх згаданих методик є: 1) регулярність, систематичність і безперервність проведення лікувальної гімнастики; 2) строга індивідуалізація вправ ЛФК; 3) використання засобів і форм ЛФК відповідно до стадії захворювання, його тяжкості, віку і психічного розвитку осіб з обмеженими можливостями; 4) поступове, строго дозоване збільшення фізичного навантаження.

У пізній резидуальній стадії ДЦП головна мета ЛФК — нормалізація рухової діяльності інваліда через виховання установчих і пригнічення тонічних м’язових рефлексів (Бадалян, Журба, Тімоніна, 1998; Бортфельд, Рогачева, 1996; Семенова, 1986; Семенова, Штеренгерц, Польська, 1996; Eason, Smith, Caron, 1994). Частковими завданнями, на думку таких авторів, як Бортфельд і Рогачева (1986), Вітензон, Бравічев, Журавльов (1974), Семенова із співавторами (1986), Штеренгерц (1986) та ін., є поліпшення рухливості в суглобах, стабілізація опороздатності, підвищення працездатності організму, навчання правильному диханню, відновлення рухової активності, виховання схеми тіла (пози) і постави, тренування системи рівноваги, поліпшення координації рухів. При цьому, як зазначає Тardieu (1978), треба мати на увазі, що «хворий з руховими розладами церебрального походження не тільки не може діяти, але він ніколи не знає, як діяти».

Каптелін (1986) вказує на ефективність гідрокінезотерапії — лікувальної гімнастики у воді.

Часто попри всі заходи, що використовуються, в інвалідів із ДЦП формується тугорухливість у суглобах, що переходить у контрактури. У цьому разі буває доцільним лікування гіпсовими пов’язками, носіння ортопедичного взуття, в разі потреби призначаються ортопедичні пристрої, які дають змогу багатьом інвалідам прийняти вертикальну позу і самостійно пересуватися (Андріанов, Затекін, Козюков, 2001; Герцен, Лобенко, 2001; Каптелін, 1996; Курбанова, Панська, 1999; Blum, 1993).

Ортопедичні пристрої для осіб з обмеженими руховими можливостями застосовують на різних етапах реабілітації, а також після завершення відновного лікування. Ці пристрої сприяють збереженню правильної початкової пози при стоянні та ходьбі, створюють умови для зменшення спастичності та покращення функції ослаблених м’язів, сприяють нормалізації рухів у суглобах кінцівок і функцій м’язів при ходьбі та стоянні ( Вітензон, Бравічев, Журавльов, 1984; Семенова, Махмудова, 1989).

Для отримання сприятливих результатів у комплексі реабілітаційних заходів інвалідів із ДЦП велике значення має використання масажу, який поліпшує кровообіг, підвищує тонус і силу уражених м’язів, знижує їх спастичність (Біла, 2004; Бортфельд, Рогачева, 1996; Васічкін, 2001; Дюкова, Лернва, 1995; Кунічев, 1995; Семенова, 1986; Семенова, Штеренгерц, Польської, 1996; Штеренгерц, 1996).

Майже всі прийоми та методи дії лікувального масажу переважно спрямовані на нормалізацію рефлекторної діяльності центральної нервової системи. Причому найефективнішими є такі методики масажу: 1) класичний лікувальний масаж; 2) масаж для поліпшення дихання; 3) сегментарний масаж; 4) точковий масаж.

Для зниження збудливості рухових клітин спинного мозку та дії на трофічні процеси насамперед проводять масаж паравертебральних спинномозкових сегментів у ділянці нижньогрудних, поперекових, крижових хребців для дії на нижні кінцівки (Біла, 2004; Кунічев, 1995; Штеренгерц, 1996).

Як допоміжний засіб для зниження спастичного тонусу м’язів використовують локальну дію холодом — кріотерапію. Використання холоду на спазмованих м’язах верхніх і нижніх кінцівок знижує швидкість проведення імпульсів по нервових волокнах і пригнічує чутливість рецепторів, внаслідок чого збільшуються сила і обсяг довільних рухів (Льовченко, 2001; Bobath До., Bobath B, 1956).

У комплексі відновного лікування інвалідів із ДЦП застосовують: рефлексотерапію, світлолікування, магнітотерапію, парафіно- і грязелікування, бальнеотерапію (вуглекислі, сірководневі, радонові, хвойні, йодобромні, скипидарні ванни), душі, апаратну фізіотерапію з використанням електричних струмів, різних за своїми характеристиками: напругою, формою, частототою коливань, напрямком тощо (Буригіна, 1997; Герцен, Лобенко, 2001; Меженіна, 1976; Мольська, 2001; Семенова, Штеренгерц, Польської, 1996).

Часто методи реабілітаційної дії відносно інвалідів із ДЦП у пізній резидуальній стадії зводяться до використання медикаментозної терапії і масажу в поєднанні з прийомами лікувальної фізкультури або ортопедо-хірургічними заходами, що сприяє лише тимчасовій корекції рухових порушень і нерідко не дають реальних результатів.

При розробці методики реабілітаційних занять для інвалідів із ДЦП ми виходили з того, що вона повинна включати комплекс заходів, спрямованих на рішення відповідних лікувально-оздоровчих і соціально-педагогічних задач.

При цьому ставилися завдання забезпечення:

— всебічного впливу занять на інваліда;

— наступного етапу — занять оздоровчою гімнастикою;

— диференціювання навантаження залежно від ступеня виразності рухових розладів в інвалідів та їхніх психологічних особливостей;

— закріплення позитивних змін у фізичному і психічному стані інвалідів.

Пропонована методика передбачає певну послідовність лікувально-оздоровчих і соціально-педагогічних заходів, а також ряд етапів в їх проведенні.

Важливе значення має відновлення правильних координаційних взаємостосунків діючих м’язів при виконанні рухів, а також зміцнення функціонально недостатніх груп м’язів. Із цією метою в комплексі лікувальної гімнастики при ураженні верхніх кінцівок використовуються вправи для зміцнення м’язів спини з акцентом на міжлопаткові м’язи, для чого використовують переважно вихідні положення на животі. При ураженні нижніх кінцівок рекомендуються вправи, що сприяють зміцненню м’язів задньої групи стегна і відвідних м’язів сідниць, стегна в різних початкових положеннях. Ефективним є використання різних допоміжних предметів і засобів, зокрема м’ячів, гумових еспандерів тощо. Динамічні вправи, що пропонуються в комплексі лікувальної гімнастики корисно поєднувати із вправами з опором (включаючи самоопір); можливе підключення ізометричних вправ.

Для інвалідів, позбавлених можливості пересуватися самостійно, основна увага приділяється виявленню можливості прийняття й утримання певної пози (самостійно або за допомогою реабілітолога) і виконання рухів у цій позі.

Дія фізичних вправ спрямована на оволодіння основними складовими довільного рухового акту: довільністю напряму, амплітудою, силою, швидкістю. З цією метою пропонуються вправи, спрямовані на поліпшення координації рухів, рівноваги, на розвиток рухливості, вироблення точних рухів з використанням у процесі занять елементів розслаблення.

Значне місце повинні займати дихальні вправи, виконання яких сприяє підсиленню окиснювально-відновних реакцій організму, що в поєднанні з ритмом виконуваних фізичних вправ дає змогу знизити тонус дихальної та скелетної мускулатури, уникнути її перенапруження.

За наявності контрактур і фіксованих установок використовують різні тренажери, зокрема велоергометр та інші пристрої механотерапії, заняття на яких сприяють розвитку рухливості в суглобах, розробленню контрактур, а також узгодженню взаємодії м’язів верхніх і нижніх кінцівок.

Виконання вправ на рівновагу й координацію пропонується з різних вихідних положень.

Доцільне широке використання елементів рухомих ігор — таких, як перекидання одне одному м’ячів різних розмірів і кольору, метання м’яча в ціль, закидання м’яча у кошик або коробку, ведення м’яча з кидком у ціль, гра в кеглі, ігри з елементами волейболу, бадмінтону, настільного тенісу.

При геміпаретичній формі ДЦП лікувально-оздоровчі заходи на підготовчому етапі повинні бути спрямовані на відновлення правильної координованої взаємодії м’язів здорових і уражених кінцівок при виконанні рухів.

Увага акцентується на симетричному виконанні рухів здоровою і ураженою кінцівками, навчанні самоконтролю за виконуваними діями і узгодження їх з рухами здорових кінцівок на основі зорово-моторної координації. При цьому необхідно акцентувати увагу на тому, щоб усі рухи під час виконання комплексу вправ інвалід починав із хворої кінцівки. Така установка сприяє порушенню стереотипу домінування здорової кінцівки при виконанні будь-якого руху.

Дозування вправ на здорові й уражені кінцівки повинно суворо диференціюватися залежно від ступеня ураження кінцівок і виразності м’язової гіпотрофії.

Для посилення дрібної моторики в ураженій верхній кінцівці, тренування функції опори і захоплення предметів пропонуються традиційні вправи, що розвивають маніпулятивну функцію рук (утримування палиці у вертикальному положенні хворою рукою і перебирання пальцями вгору-вниз, збирання розсипаних дрібних предметів, сірників тощо, із захопленням їх по черзі двома пальцями: 1-м і 2-м, 1-м і 3-м і т.д., вправи з ручним еспандером тощо).

Для покращення маніпулятивних функцій кисті ми пропонуємо використання коригувальної гімнастики з фіксацією кисті реабілітолога до кисті пацієнта (тандотерапія).

Пропонуються коригуючі вправи для м’язів спини, вправи на рівновагу та координацію рухів.

Корекція ходьби передбачає симетричне виконання рухів при виконанні крокових рухів, тренування перекочування стопи ураженої кінцівки, зокрема з використанням різних допоміжних засобів у вигляді манжет, брусів, тредбана, валиків тощо.

Заняття на тренажерах (веслування, велоергометр), використання рухливих ігор з елементами волейболу тощо сприяють усуненню асиметричного рухового стереотипу.

Вибору лікувально-оздоровчих заходів на підготовчому етапі при атонічно-астатичній формі ДЦП має передувати виявлення можливості інваліда приймати й утримувати певну позу — самостійно або допомогою реабілітолога.

До комплексу лікувальної гімнастики включають вправи для зміцнення основних груп м’язів, вправи на рівновагу і координацію рухів з різних вихідних положень, з використанням різних пристосувань. Наприклад, для корекції положення голови використовують прийоми фіксації погляду на нерухомих предметах при виконанні вправ зі зміною вихідного положення і без його зміни.

З урахуванням зниженої мотивації хворих до активної діяльності, пропонуючи їм виконання тих або інших вправ, важливо «обігравати» ці вправи, пропонувати образні та сюжетні вправи.

До комплексу необхідно включати вправи на зосередження уваги і точність виконання рухів, використання занять на тренажерах — йдеться про веслування, велотренажер, сприяння залученню в рух основних груп м’язів.

Гіпотонія і слабкість м’язів у інвалідів з атонічно-астатичною формою ДЦП вимагають більшою мірою, ніж при роботі з інвалідами, котрі мають спастичні або поєднані спастико-гіперкінетичні розлади, обов’язкового тренінгу, тобто корекції навантаження з урахуванням досягнутого ефекту.

Під час організації цих занять важливо забезпечити диференціювання навантаження для інвалідів з урахуванням ступеня вираженості в них рухових розладів.

З цієї точки зору доцільним є розподіл інвалідів на три групи. До першої групи належать інваліди з дещо вираженими руховими порушеннями у верхніх кінцівках, які пересуваються самостійно без допомоги спеціальних пристосувань.

До другої групи належать інваліди з переважанням рухових розладів у нижніх кінцівках, котрі пересуваються самостійно за допомогою спеціальних пристосувань (милиць, ходунків, канадських паличок).

У третю групу включають інвалідів, практично нездатних пересуватися самостійно.

Залежно від тяжкості рухових порушень проводиться і загальне диференціювання способів виконання вправ комплексу.

Проблема широкого залучення інвалідів із ДЦП в активне життя суспільства, зокрема в її спортивну сферу, організації їхнього дозвілля на основі суспільної участі здорових і інвалідів, стає дедалі актуальнішою (Столяров, 2001; Столяров, Іпатов, 2005).

На жаль, у літературі практично відсутні вказівки на шляхи її вирішення. Для закріплення досягнутих позитивних результатів у процесі реабілітаційних занять можуть бути використані різні засоби, методи та форми організації дозвілля інвалідів із ДЦП, що уможливлюють прояв їхньої самостійної фізичної та соціальної активності, а також спілкування з іншими особами з інвалідністю та без інвалідності.

Література

  1. Баринова И. Л. Физическая реабилитация детей с ДЦП (спастическая форма) // Научное обоснование физического воспитания, спортивной тренировки и подготовки кадров по физической культуре и спорту.— Минск, 2004.— С. 222–223.
  2. Бойков Д. И. Обучение детей с ДЦП и информационные технологии // Тез. докл. V Межд. конф. «Ребенок в современном мире: права ребенка».— СПб., 1998.
  3. Гузій О. Кількісна оцінка рівня соматичного здоров’я підлітків 14–15 років, хворих на ДЦП // Молода спортивна наука Украіни: Зб. наук. пр.— Львів, 2002.— С. 429–433.
  4. Григорьева Л. Д., Ро О. В. Социально-трудовая адаптация детей с тяжелыми ограничениями жизнедеятельности // Актуальные вопросы реабилитации детей инвалидов.— СПб., 1998.
  5. Добровольская Т. А., Шабалина Н. Б. Инвалиды: дискриминируемое меньшинство // Социологические исследования.— 1992.— № 5.
  6. Денисов В. Н. Медико-социальная реабилитация инвалидов: Методические подходы и результаты / В. Н. Денисов, В. В. Захаренков // Проблемы управления здравоохранением.— 2003.— № 2.— С. 4-–43.
  7. Козявкин В. И. и др. Детские церебральные параличи: Медико-психологические проблемы / В. И. Козявкин, Л. Ф. Шестопалова, В. С. Подкорытов.— Львов: Украинские технологии, 1999.— 144 с.
  8. Пчеляков А. В. Этапная реабилитация больных с двигательными нарушениями при спастическом церебральном параличе // Вестник физиотерапии и курортологии.— 2001.— № 1.— С. 66–68.
  9.  Синиговец В. И. Построение физических упражнений избирательного характера в физическом воспитании детей, больных церебральным параличем (13.00.04): Дис. … канд. пед. наук // УГУФВС.— К., 1994.— 182 с.

Ключові слова: фізична реабілітація, соціальна адаптація, дитячий церебральний параліч, діти з особливими потребами.

Key words: physical rehabilitation, social adaptation, cerebral palsy, physically handicapped children.



Номер сторінки у виданні: 280

Повернутися до списку новин