АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Удосконалення викладання медичних дисциплін на дефектологічному факультеті





Л.М. РУДЕНКО

ВИКЛАДАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН НА ДЕФЕКТОЛОГІЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ

В статье обоснована необходимость преподавания блока медицинских дисциплин при подготовке специалистов дефектологов. Дана характеристика основных этапов становления и изменений, которые произошли с преподаванием медико-биологических дисциплин в течение всего периода развития дефектологии. Выведены основные задачи современного этапа преподавания медицинских дисциплин.

Необходимость преподавания блока медицинских дисциплин из- за недостатка в подготовке defectologysts экспертов является оправданным (обоснованным) в статье. Характеристика основных этапов становления и изменений дается , которые произошли с преподавания медико-биологических дисциплин в течение всего периода развития дефектологии. Основными задачами на современном этапе преподавания медицинских дисциплин выход. 

Стандарти вищої дефектологічної освіти передбачають не тільки вивчення основних педагогічних дисциплін, а й суміжних з ними і не менш важливих медико-біологічних дисциплін. Необхідність викладання блоку медичних дисциплін зумовлена ​​також специфікою роботи дефектолога з аномальними дітьми, що потребує від нього знання причин, характеру, структури, особливостей перебігу тієї чи іншої патології.

Педагог-дефектолог повинен розуміти суть норми і патології з тим, щоб правильно й усвідомлено організовувати корекційну роботу, забезпечити максимальну ефективність впливу на дитину з урахуванням її стану здоров'я і функціональних можливостей.

Підготовка творчо мислячого, висококваліфікованого спеціаліста потребує максимального орієнтування у викладанні всіх медичних дисциплін на досягнення такої мети. Це вимагає перегляду навчальних програм, що включає не лише збільшення кількості годин з тієї чи іншої дисципліни, а й удосконалення змісту програм, організацію планування викладання, контроль за знаннями.

Метою викладання медичних дисциплін є не лише ознайомлення студентів з основними психопатологічними симптомами і синдромами, а перш за все розуміння сутності патологічних процесів, які відбуваються в організмі хворої дитини. Для досягнення цієї мети блок медичних дисциплін повинен включати анатомію, фізіологію і патологію дитини, медичну генетику, невропатологію, психопатологію і клініку розумово відсталої дитини. Вивчення цих дисциплін повинно бути не спонтанним, а йти "крок за кроком", тобто кожна наступна дисципліна має ґрунтуватись на вивченні попередньої і підводити майбутнього спеціаліста до розуміння і засвоєння основних фахових дисциплін.

Підтвердженням цьому слугують етапи становлення і зміни, що відбулись із викладанням медико-біологічних дисциплін протягом усього розвитку дефектології.

На початку XIX ст. розвитком і адаптацією аномальних дітей взагалі займалися лише лікарі. Обстеження, спостереження за цими дітьми, а також формування можливих навичок здійснювались у приватних лікувальних установах.

У 60-ті роки XIX ст. стали з'являтися державні школи для навчання розумово відсталих дітей. Розвитку наукових досліджень у галузі вивчення дефективних дітей сприяв створений у 1907 р. BM Бехтерєвим Інститут з вивчення розвитку дитини в Петербурзі і Г.І. Россолімо в 1914 р. Інститут дитячої неврології і психології в Москві. Важлива роль організації допомоги дітям із психічними порушеннями належить дитячому психіатру О.С. Грибоедову, який у 1890 р. організував у Петербурзі школу для розумово відсталих дітей при притулку. Вчений вивчав причини шкільного відставання дітей і став одним із основоположників дефектології як науки. В 1918 р. він керував курсами з підготовки вчителів для роботи з аномальними дітьми. Згодом такі курси з'явилися в Москві під керівництвом В.П. Кащенка і в Україні (Харкові, Києві, Запоріжжі). В кінці цього ж року у Петрограді при Інституті дошкільного виховання було створено факультет, який із 1920 р. відомий як факультет патологічної педагогіки. Майже водночас у Петрограді створюється Інститут соціального виховання нормальної і дефективної дитини. Заняття на цих курсах вели переважно лікарі. До програми курсів входили заняття з особливостей розвитку нормальної і дефективної дитини в порівняльно-віковому аспекті.

У червні 1920 р. на І Всеросійському з'їзді по боротьбі з дитячою дефективністю, злочинністю і безпритульністю було прийнято рішення: вважати підготовку персоналу для спеціальних закладів найважливішим державним завданням, здійснювати цю підготовку у вищих навчальних закладах. Згідно з цим рішенням у Москві було створено два вищих навчальних заклади: Державний інститут дефективної дитини Наркомздраву і Педагогічний інститут дефективної дитини Наркомпросу. Підготовка дефектологів у вищих навчальних закладах на Україні також почалася у 1920 р. в Київському Вищому Інституті народної освіти на медико-педагогічному відділенні. Навчальний план був розрахований на три роки. Студенти за цей час вивчали 33 дисципліни, 10 з яких були з медичного циклу.

У цей же період були організовані комісії для надання позалікарської допомоги психічно хворим дітям, а також для проведення профілактичних оглядів у дитячих садках і школах. До їх функції входила також санітарно-освітня і психогігієнічна робота з населенням і педагогами. Робота комісії була спрямована на раннє виявлення, лікування і корекцію психічних порушень у дітей. До складу цієї комісії входили психіатр, логопед, медична сестра, яка, по суті, виконувала функції соціального працівника. Робота логопеда в цій комісії вимагала глибоких і чітких медичних знань із особливостей розвитку і функціонування дитячого організму.

О.А. Осипова сформулювала положення про необхідність поєднання медичної та соціальної допомоги дітям і підліткам з аномаліями розвитку, а також про необхідність психогігієнічної і психопрофілактичної роботи серед дітей і підлітків. З ініціативи О.А. Осипової були створені школи для нервових дітей, спеціалізовані будинки дитини і дитячі садки, логопедичні стаціонари. Крім лікарів-психіатрів, у цих закладах працювали також і дефектологи.

У 1925 р. з'явилися санпедінститути, навчальні програми яких здебільшого будувалися на вивченні медичних дисциплін, що давало змогу випускникам працювати як з психічно хворими, так і з калічними дітьми (у Києві існував будинок калічної дитини, на базі якого пізніше було створено ортопеді нститут).

У 1921 - 1928 рр відбулася універсалізація дефектологічної освіти.. Інститути здійснювали загальнодефектологічну підготовку студентів. У навчальних планах цього періоду зберігалася кількість годин на дисципліни медичного профілю, зберігалася.

У 1921 р. було відкрито науково-дослідницьку соціальну кафедру і в ній групу педології і психології, яка займалася дефективними дітьми з урахуванням їх вікових особливостей. Водночас здійснювались пошуки нових форм підвищення кваліфікації вчителів, які працювали з дефективними дітьми. Враховуючи, що більшість із працівників не мала дефектологічної підготовки, створювалися короткотермінові курси із спеціальної підготовки. Заняття на цих курсах в основному проводили лікарі, які пояснювали особливості розвитку і поведінки аномальної дитини і методи догляду та спілкування з нею. Особливий акцент у підготовці ставився на клінічне вивчення недоумкуватості, а також на роботу з глибоко розумово відсталими дітьми.

У 1926 р. у Житомирі, Луганську, Києві, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Кам'янець-Подільському, Харкові, Чернігові на факультетах соціального виховання учительських інститутів готували спеціалістів, яким присвоювалася кваліфікація "вихователь дефективного дитинства".

У 1929 р. за педагогічними факультетами були закріплені медико-педологічні станції. Такі самі станції були відкриті і при лікувальних установах, найчастіше при поліклініках. Незважаючи на те, що в 1936 р. вийшла постанова ЦК ВКП (б) "Про педологічні збочення в системі наркомпросів", нині ми можемо сказати, що на той час згадані станції мали велике значення. Працівники їх довели, що з-поміж школярів є певна кількість розумово відсталих дітей, які самі не встигають засвоїти курс навчальної програми і затримують інших. Вважалося, що таких дітей необхідно об'єднати в окремі групи, які будуть навчатися і обстежуватись при цих станціях, що давало змогу проводити корекційну роботу з урахуванням глибини дефекту й адаптувати дітей до праці.

У 1938 р. на дефектологічних факультетах було введено додаткову спеціальність учителя загальноосвітньої школи. В навчальних планах збільшилась кількість годин на викладання методик. І фактично з цього часу почали зменшувати кількість годин на викладання медичних дисциплін.

У 1956/57 навчальному році були розроблені нові навчальні плани і програми, і знову ж головна увага приділялась методикам дисциплін, що вивчались у спеціальній школі. Збільшилась кількість годин на вивчення спеціальних дисциплін.

У 1963-1964 рр. Було знову введено новий навчальний план, який розраховувався на чотири роки навчання. У ньому збільшилась кількість годин на спеціальні дисципліни, але практично не змінювалась кількість годин на медичні дисципліни та послідовність їх викладання, а якщо і змінювалася, то у бік зменшення.

Так, у 1960 р. на викладання психопатології відводилося загалом 76 годин, із них 48 було лекцій і 28 практичних занять, а в 1966 р. залишилося лише 50 годин :: к 26 лекцій і 24 практичних. У ці ж години входили і години на вивчення олігофренії, різні її форми (вроджений сифіліс - 4 години, ендокринопатії - 6 годин). Зменшувалася кількість годин і на клініку розумової відсталості дитини: з 64 годин у 1978 р. до 28 годин у 1990 р. і на анатомію фізіологію і патологію дитини: з 72 годин у 1974 р. до 50 годин у 1979 р. Навчальними планами тривалий час не передбачався для викладання курсу генетики і лише у 1976 р. було введено спецкурс із цього предмета. Необхідність викладання даного курсу визначається специфікою роботи дефектолога з аномальними дітьми і потребує від нього знання причин, характеру і структури того чи іншого дефекту. Дефектолог повинен розуміти суть спадкової норми і патології з тим, щоб правильно й усвідомлено організувати корекційний процес, забезпечити максимальну ефективність впливу на дитину з урахуванням його стану здоров'я і функціональних можливостей.

На жаль, на сьогоднішній день немає чіткого розподілу годин по медичних дисциплінах, а також немає належної послідовності їх викладання і зв'язку з дисциплінами психолого-педагогічного циклу. Все це необхідно враховувати при складанні нових програм, оскільки медичні дисципліни забезпечують підготовку кваліфікованих дефектологів, які мають право і достатній запас знань, щоб вирішувати сучасні проблеми діагностики інтелектуальних і мовних розладів, комплектувати відповідні групи в спеціальних закладах і вибирати корекційні методи впливу залежно від дефекту.

Широка кваліфікація випускників визначає спрямування і потребує широкої теоретичної основи, тому навчальні плани повинні створюватися з урахуванням фундаментальності освіти і цілеспрямованості у підготовці вчителя-дефектолога відповідного профілю, посилення медичної підготовки і взаємозв'язку з дисциплінами психолого-педагогічного циклу.

У складанні нових програм необхідно спиратися на кваліфікаційну характеристику, розглядаючи її як основний документ, який визначає вимоги до знань, умінь і навичок спеціаліста-дефектолога.

Теорія поетапного засвоєння знань і розвитку навичок, що розроблена П.Я. Гальперіним, стверджує, що будь-які знання, вміння, навички не можуть бути передані в готовому вигляді. Вони засвоюються і стають надбанням людини лише за його активної діяльності з виконання певної системи операцій.

Навчання - це процес формування розумових і практичних умінь, а не просто передавання інформації. Знання виявляються в діяльності, яку студент може здійснити. Тому і зміст, і методика навчання повинні об'єднувати і знання, і вміння.

Головним в цьому має бути орієнтація на кінцевий результат на всіх етапах навчання і провідну кінцеву мету - професійну педагогічну діяльність. Засвоєння знань повинно здійснюватися при їх практичному застосуванні.

На сучасному етапі розвитку вищої школи і вимогах, що стоять перед викладачами, найважливіші завдання викладання медичних дисциплін можуть бути зведені до таких основних положень.

  1. Викладання медичних дисциплін необхідно будувати таким чином, щоб студенти змогли подолати пов'язані з вузькою спеціалізацією дисциплін роздрібненість медичних знань, щоб медичні дисципліни в системі дефектологічної освіти насправді були дисциплінами потужного інтегруючого значення у фаховій підготовці.
  2. Центральною проблемою у викладанні медичних дисциплін повинна бути проблема особистості аномальної дитини, без якої неможливо розуміння глибини будь-якого дефекту.
  3. Майбутньому дефектологу будь-якої спеціальності необхідні знання як теорії, так і практики, в яких би поєднувались знання і реабілітації, і виховання хворої дитини.
  4. Проблему реабілітації і корекції необхідно розуміти як різнобічний процес впливу на хвору дитину та її мікросередовище, що спрямований на адаптацію особистого та соціального статусу дитини.
  5. Необхідно дати такі знання студенту-дефектологу, щоб у своїй практичній діяльності він чітко міг віддиференційовувати дефект, визначити ступінь ураження і обсяг корекційних заходів, які можна проводити з кожною дитиною індивідуально.

Педагоги-дефектологи мають чітко уявляти собі характер порушення розумового і фізичного розвитку дитини, питання етіології і патогенезу патології з тим, щоб науково обгрунтовано визначити компенсаторні можливості та корекційні заходи.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Гусев Е. , Скворцова В.И. Контроль знаний студентов КАЧЕСТВА и врачей // Неврология.- М., 2000.- № 5.
  2. А.И. Живина Основные Этапы Развития дефектологии в СССР: Автореф. дисс ...  канд. пед. наук.- М., 1975.
  3. К. корсак Педагогіка століття // нового Рідна школа.- 2001.- № 10.
  4. Леднев BC Содержание образования.- М .: Высш. шк., 1989.
  5. Питер Скотт. Реформы высшего образования в странах Центральной и Вос-точной Европы: попытка анализа - М., 2001.- № 11.


Номер сторінки у виданні: 117

Повернутися до списку новин