АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Роль мовленнєвих актів у процесі навчання студентів з особливими потребами





Т.В. ЩИРИЦЯ,

кандидат філософських  наук, доцент

РОЛЬ МОВЛЕННЄВИХ АКТІВ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ СТУДЕНТІВ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Дан социально-философский анализ онтологических оснований естественного языка в рамках лингвистического поворота как определяющего парадигму современного философствования. Используя исследования речевых актов Дж. Остина, трактующего их как интенциональные действия говорящего (локутив, иллокутив, перлокутив), автор рассматривает интерсубъективную комму-никацию как поле примирения (Ю. Габермас) смыслов, значений и притязаний участников коммуникации. Поскольку коммуникация воплощается в дискурсе, а интерпретация последнего ограничена реализуемыми через социальные институты либеральными ценностями, анализ языка напрямую связан с методологией практической философии, соединяющей в себе гносеологические и аксиологические аспекты. Рассматривая речевую деятельность как прагматику, которая акцентирует внимание на способах употребления языка, автор показывает её роль в обучении студентов с особыми потребностями, в структурировании языком их мировоззрения, в формировании повседневной заместительной лексики, в которой минимизированы негативные коннотации "инвалида".

This article clarifies ontological basis  of natural language within  the linguistic turn framework (the latter is regarded as a paradigmatic determinant of the contemporary philosophy). Taking into account J. Austin's theory that  considers  speech  acts  as speaker's intentional actions, і regard intersubjective communication as a field of reconciliation of participants' meanings and claims. Since, on the one hand, communication is materialized in discourse, and,  on the other hand,  the latter's interpretation is confined within  the frameworks of socially objectified liberal values, language analysis  can not escape methodology of practical philosophy. Portraying  speech activity as pragmatics that focuses on the ways of language usage,  explicate its role in teaching students who have special needs, in the language-based development of their worldviews, in their everyday word usage formation wherein negative connotation of the "handicapped people" are minimized.

Загальний філософсько-соціологічний аналіз стану і провідних тенденцій розвитку сучасного суспільства унеобхіднює такий самий аналіз інституцій освіти й виховання. Він пов'язаний з окресленою засадничими цінностями головною метою, а саме — формування людини, яка б відповідала "запитам часу". Освіта має зробити людину здатною до критичного осмислення і своєї екзистенції, і існування суспільства, і людства загалом. Вона має допомагати людині орієнтуватись у складному в техніко-технологічному та соціокультурному аспектах суспільстві, сформувати навички володіння та використання дедалі зростаючих потоків інформації, а також обсягів і якості розваг. Здобута в молоді роки освіта повинна мати креативні можливості допомагати людині невпинно, протягом усього життя, набувати й вдосконалювати власний життєвий досвід, передавати його молодим.

Аби українські освітянські інституції долучилися до світового досвіду освіти з пріоритетом цінностей гідного людини суспільства, має змінитися педагогічна парадигма з суб'єкт-об'єктної на суб'єкт-суб'єктну. Йдеться про подолання відносин викладач-студент як відносин авторитетної особи й вихованця, іншими словами, того, хто знає, й того, хто не знає, але все ж таки хоче знати. Замінити такі стосунки має спілкування, що імплікує інтерсуб'єктивність як симетричність стосунків з боку їхньої форми, тобто рівноправне спілкування, що виключає нерівність, так би мовити, "потойбічність" викладача і "поцейбічність" студента. Авторитет викладача виявляється через його визнання з боку студентів. За умов переорієнтації вищої освіти з потреб задовольняти вимоги загального, державного чи людства загалом, а вже потім конкретної людини (авторитарно-ділова освіта), на забезпечення потреб насамперед людини і, зрештою, суспільства (вільно-індивідуальна освіта) складається ситуація, яку покликані розв'язати сучасні філософські курси, зокрема практична філософія, соціальна етика, філософія мови, соціолінгвістика тощо.

Така візія сучасної суспільної ситуації — як західної, так і української - впливає на запропоновану для дослідження тематику таким чином, що потребує виконання трьох завдань. По-перше, пояснення філософсько-методологічного підходу до мови, структури дієвості якої у вигляді інтенцій свідомості є конститутивними щодо реальності людського буття як життєвого світу (Lebenswelt). По-друге, оскільки мови існують як мовні ігри (концепт "пізнього" Л. Вітгенштайна), зміст і значення яких виявляються через засоби застосування граматичних, синтаксичних і семантичних правил, остільки дослідницьким завданням є мовна прагматика. Третє — стосується практичного втілення філософсько-теоретичного дослідження мовленнєвих актів у педагогічному процесі, яке реалізується в курсі соціальної етики, зокрема на факультеті соціології НТУУ "Київський політехнічний інститут".

У межах лінгвістичного повороту у філософії XX ст. актуалізується прагматика мови, зокрема проблема мовленнєвих актів. Ця тема з'являється у дослідженнях Л. Вітгенштайна [1] як детальний аналіз фактичного застосування природної мови з метою усунення непорозумінь, що виникають внаслідок її неправильного використання. В межах аналітичної філософії цією проблемою переймався Дж. Остін. Він розглядав можливість пізнання "чужих свідомостей" і його відбиття у мові. Майже не маючи друкованих праць і оприлюднюючи свої штудії повсякденної мови в обговореннях, а також в лекціях в Оксфордському університеті (1952—1960), Дж. Остін плекав надію на те, що результатом його наукової діяльності стане нова дисципліна — лінгвістична феноменологія як симбіоз філософії й лінгвістики.

Подолання труднощів, які існують у комунікації, пов'язується з виявленням чинників, насамперед семантичного й синтаксичного аналізу, неправомірного (некомпетентного) розширення використання словосполучень. У традиції Вітгенштайна визнавати значення мовних форм через спосіб їхнього застосування. Цей спосіб виявляється тільки через дію. Отже, його неможливо визначити абсолютно правильно для будь-якого випадку.

Мовленнєвий акт як комунікативний можна описати за допомогою термінів: когнітивна подія, ментальне виробництво людини. Він передбачає, що взаємини мовців здійснюються у площині трьох складових — загального контексту і ситуації мовлення, мови як коду та індивідуальних повідомлень як теми. Мовленнєвий акт долає межі когнітивної діяльності, оскільки містить собі різні перцепції та апперцепції — візуальні, фонетичні, емотивні, неартикульовані конотації тощо. Звідси постає проблема складності експлікацій з процесу мовлення іманентних безпосередніх, тобто вбудованих у дорефлексивний життєвий світ (Lebenswelt) мовців, смислів або навпаки навмисно закодованих цілей. Дж. Остін як один із фундаторів теорії мовленнєвих актів розробив концепцію локутивних, іллокутивних та перлокутивних актів, методологічні рекомендації якої я використовуватиму для доведення важливості такого знання задля порозуміння у спілкуванні, зокрема між викладачем і студентом.

Аби визначитись в іллокутивах, попередньо слід виявити зміст перформативу і констативу (відповідно перформативне і констативне висловлювання). Його Дж. Остін [6] розглянув у праці "Як робити речі за допомогою слів" (1962). Аналіз виявлення розбіжностей між перформативом і констативом Дж. Остін розглядав як черговий крок у розвитку логічних уявлень про два класи висловлювань — такі, що мають смисл, і такі, що не мають смислу. Перформативи, або висловлювання, що мають смисл, водночас постають як здійснення певних дій ("Я обіцяю, що..."). Констативи, або дескрипції, мають здатність бути істинними чи хибними вислов­ люваннями. Отже, Остін аналізує мовленнєві акти, започаткувавши, таким чином, теорію мовленнєвих актів (ТМА).

Підґрунтям розуміння мовленнєвих актів є здатність речення виконувати подвійну функцію. По-перше, з нього експлікується його власний смисл (семантика речення); по-друге, воно, будучи промовленим, здійснює певну дію. Мовленнєві акти онтологізуються людиною як мовцем. За допомогою цих актів актор (суб'єкт дії) щось стверджує, про щось запитує, щось наказує, про що-небудь попереджає, щось обіцяє тощо. Отже, відмінність між перформативом і констативом полягає в тому, що перший є водночас і твердженням, і дією, тому він не оцінюється як істина або хибність. Він оцінюється з боку того, чи можна його здійснити, чи не можна. Навпаки, констатив — це дескриптивний вислів, який може бути істинним чи хибним.

Локутивний акт — це мовлення саме по собі; іллокутивний — мовлення, пов'язане зі здійсненням певної мовної функції — запитання, оцінки, наказів тощо; перлокутивний — мовлення, пов'язане з ефектом цілеспрямованої дії, яка спрямована на слухача [див. 6, с. 84—93]. В конкретних формах мовної комунікації, що зорієнтована на вирішення повсякденних проблем, має місце подвійний процес. З одного боку, це широкий комплекс розробки в межах пануючого політико-правового поля, що визначається морально-етичними конотаціями, програм і відповідних механізмів їхнього запровадження як актуальних для індивідуального буття в аспекті гуманізації.

Цей підхід передбачає генералізацію інтересів і цінностей. З іншого боку — це безпосередня комунікація викладача зі студентами з метою досягнення порозуміння, що виявляється через механізми наочного втілення, матеріалізації комунікації. І цей підхід передбачає індивідуалізацію інтересів і цінностей. Задля успіху таких взаємин, які вибудовуються не на підставах "авторитетний викладач і невіглас-студент", коли втілюється або повне (некритичне) панування позиції викладача або пасивне її засвоєння з боку студента, наочно постає потреба застосувати усі три акти — загального контексту, мовних кодів та індивідуальних повідомлень. Структура навчальної дії як форми активності виявляється в її членуванні на об'єкт і суб'єкт (при цьому я наголошую на суто гносеологічному аспекті такого членування і намагаюсь подолати всілякі соціально-негативні його конотації"). Так, локутив (мовлення) як проголошення актуальної проблеми є симетричним щодо суб'єкта і об'єкта. Його треба аналізувати з огляду на граматику мови. Для побудови іллокутиву також використовується мовна граматика, однак його аналіз детермінується ще й семантикою.

Дж. Серл продовжує дослідження проекту ТМА у напрямі переходу від переважно лінгвістичного аналізу повсякденної мови до інтерпретації її як специфічної здатності людей до спілкування, пізнання й усвідомлення дійсності. Дж. Серл виокремлює п'ять типів іллокутивних актів, що визначаються цілями мовлення. Це асертиви (у термінах Остіна — констативи), тобто констатація стану справ, коли ми використовуємо дієслова: твердити, заявляти, завіряти тощо. Другий іллокутив — комісиви — спрямований на суб'єкта висловлення і характеризує статус його мовного акту: зобов'язуюсь, обіцяю, погоджуюсь тощо. Третій — директиви — діє на об'єкт висловлювання: прошу, наказую, пропоную. Четвертий — декларативи — створює нову реальність: проголошую, стверджую, називаю. П'ятий — експресиви — виражає ставлення суб'єкта до чогось: дякую, шкодую тощо. Знання іллокутивів допоможе студентам виявляти у "живій плоті" діалогу між викладачем і студентом, студентом і студентами, загалом у будь-якому мовному спілкуванні цілі реальних учасників діалогу. Якщо розв'язання проблеми потребує посилення позиції суб'єкта і комунікація тяжіє до сугестивного (спонукального) типу, то суб'єкт використовує комісиви, директиви і декларативи. За Серлем, посилити свою позицію можна двома шляхами: посиленням статусу мовного акту з боку агента або шляхом послаблення статусу адресата [див. 7, с 70].

Комунікація між викладачем і студентом не обмежується мовленнєвими актами. Вона стає реальною тоді, коли в ній досягається порозуміння як висвітлення життєвого світу (Lebenswelt) — цього останнього притулку людини. Пануюча соціальна тенденція, що втілюється в експансії цілераціональної дії, руйнує його. Lebenswelt не в змозі себе захистити, оскільки є безпосереднім, апріорним, анонімним, нетематизованим, суб'єктивним і неспроможним на ідентифікацію своїх смислів безпосередньо через мову як універсум будь-яких смислів. На думку Ю. Габермаса [2], він потребує раціоналізації. Однією з форм такої раціоналізації є прагматика мови як мовленнєва практика, мовлення, виявлення смислів задля цілей порозуміння.

Ситуацію, що постала у раціоналістичній філософії, починаючи з 50-х років XX ст., дослідники визначають як лінгвістичний поворот. Велика зацікавленість інтелектуальної громадськості проблемами мови і мовної прагматики, стрімке зростання значущості семіотики і семіології для вирішення актуальних проблем людського буття, не тільки поетичного і художнього, а й насамперед політичного, господарського, екологічного тощо, спричинили ситуацію в сучасній філософії, яку почали позначати герменевтично-лінгвістично-прагматичним поворотом. В цьому річищі відтепер розрізняють прагматику емпіричну (Ч. Пірс, Ч. Моррис, Р. Якобсон) і універсальну (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Мовленнєві акти, в яких реконструйовані актуальні структури мовних висловлювань за певних соціокультурних умов, є завданням емпіричної прагматики.

Оскільки є правила, то є й їх порушення. Прагматика виявляє умови (не тільки граматично-синтаксичного ґатунку, за якими функціонує мова), що спричиняють порушення правил мовної гри. Дослідження таких умов допомагає користувачам мовними одиницями виокремити мовно-смислові відхилення. До компетенції прагматики належить теорія імплікатур мовленнєвого спілкування П. Грайса [3]. Норми, які мають дотримувати актори, є наслідками принципу кооперації, або співпраці. Вони постають як чотири постулати мовної дії, дотримання яких обов'язкове, якщо люди прагнуть порозумітися: постулати кількості, якості, відношення, засобу. їх можна виокремити вже в повсякденній комунікації. Постулати набувають такої вербальної форми: "Намагайся зробити свій комунікативний внесок: (постулат кількості) "якомога інформативнішим"; (якості) "...істинним"; ...(відношення) "...релевантним"; (засобу)"... зрозумілим".

Використання в мовленнєвій дії мови з її кодами і правилами передбачає дві здатності, порушення яких призводить до аномалій. Це здатність до селекції і субституції, що відтворюється за відношеннями подібності, і здатність до комбінацій і контекстної композиції, що відтворюється за відношеннями суміжності. Ці здатності, за Р. Якобсоном, що визначаються об'єктивною природою мови, функціонують як дві операції — комбінація і селекція [8]. Мовні знаки і одиниці постають контекстом для найпростіших одиниць і водночас знаходять свій власний контекст у полі складніших мовних одиниць. Тому будь-яка реальна група мовних одиниць пов'язує їх у єдність вищого ґатунку. Отже, ми можемо говорити про те, що комбінація і контекстна композиція є двома боками однієї операції. Селекція здійснюється шляхом вибору між альтернативами. Останній передбачає можливе заміщення однієї альтертативи на іншу, яка в одному відношенні еквівалентна, а в іншому — відмінна від першої альтернативи. Таким чином, селекція і субституція (заміщення) теж постають двома боками, але вже іншої операції.

Поняття, якими оперує людина, впорядковують її реальність, типи дій, форми спілкування з іншими. Таким чином, центральна роль у визначенні повсякденності належить понятійній системі. Схеми понятійної системи, що реалізуються у повсякденній мовленнєвій практиці як мовленнєві акти, виявляють себе автоматично, тобто не завжди усвідомлюються індивідом як змістові структури. Тому актуалізується завдання реконструкції таких схем (проект "археології знання" М. Фуко) через аналіз природної мови як "домівки буття" (М. Гайдеггер).

Такий аналіз пов'язує мову і мовлення не тільки з семантичними і синтаксичними проблемами (що, власне, притаманне класичній філології та лінгвістиці), а й з прагматичними, тобто з контекстом, в якому онтологізується мова. В прагматиці до поняття контексту належать не тільки смисли і значення, що експлікуються зі словника. Контекст складається з (1) мовця, (2) слухача, а також (3) позамовної ситуації спілкування. Таким чином, ми говоримо про два параметри мовного застосування: прагматика досліджує типи застосування мовних одиниць, з якими ідентифікує себе актор, і роль контексту при визначенні засобу розуміння висловлювань. Саме з цими параметрами співвідносятья два типи норм: правильних з лінгвістичного погляду (синтаксису і семантики) і правильних з екстралінгвістичного погляду (етична, правова, екологічна, релігійна, етикетна правильність тощо). Порушення і тих, і тих норм призводить до прагматичного відхилення. Норми, про які йдеться, і які в прагматиці мають різні назви (принципи, угоди, пресуппозиції), за своїм змістом зводяться до вихідних, само собою зрозумілих, тому й непромовлюваних положень, стикаються із правилами, яких дотримуються актори спілкування в типових ситуаціях мовного спілкування, а також з тією роллю, яку відіграє в цій ситуації позамовний контекст.

ТМА без експлікацій у соціокультурний простір належить радше до сфери лінгвістики, ніж до філософської теорії, навіть в розумінні практичної філософії. Тому наше дослідження намагається не втручатись у компетенцію лінгвістики і за причин складності цих досліджень і нашої обмеженості їхнього опанування, і за причин того, що наше завдання, як ми його окреслили раніше, пов'язано з практичною реалізацією ТМА у повсякденній комунікації. Отже, локутиви артикулюються у межах дискурсивної етики, мета якої — порозуміння — реалізується через дотримання певних процедур практичного (тематизованого) дискурсу через використання його учасниками мови і здійснення мовленнєвих дій.

Дискурсивна етика пов'язана з Ю. Габермасом. У статті "Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ" він виявляє відмінність між діяльністю, спрямовану на порозуміння, і діяльністю, зорієнтованою на мету (цілераціонально спрямовану) [2, с 289]. Для успішної цілеспрямованої дії значення має ситуація дії. Отже, дослідження ТМА, започатковане Дж. Остіном і продовжене в його традиції Дж. Серлем, Габермас доповнює соціальністю, яку він інтерпретує як раціональне сплетення тем і дій в соціальному просторі і в історичному часі. Така соціальність реалізується через приналежність індивідів до інтерсуб'єктивного спільного Lebenswelt їхньої мовленнєвої спільноти. Інваріантність і комбінаторика живої мови дає можливість інтерсуб'єктивно налаштованим індивідам конструювати свої стосунки через звернення до другої особи (лексичне "ти").

Мовлення як дія реалізується двома шляхами: фонетично і фізично, тобто проголошенням речення-висловлювання і фізичними рухами. Оскільки, як ми вже казали, зміст і значення мовленнєвих дій виявляються на перетині вербальної та невербально!' комунікацій, остільки їхня експлікація потребує аналізу — і лінгвістичного, і позалінгвістичного. Порозуміння з людьми, що мають фізичні вади, зовнішій прояв яких певним чином порушує очікування і передбачення нового учасника комунікації, а також його традиції, звички, порядок спілкування, що визначається кодами його субкультури, постає внаслідок реалізації трьох умов. Перша пов'язана з ізоморфністю знака і значення, яка виявляє в обох царинах (знака і значення) схожі засоби, аби полегшити транспозицію граматичних, синтаксичних і семантичних структур і експлікувати зміст повідомлення. Друга пов'язана з досвідом спілкування з такими людьми, який є підставою тієї ж самої експлікації. А третьою умовою, що не належить ані до ТМА, ані до епістемології, проте стає центром і орієнтиром перших двох, є умова симетричних (в суто етичному аспекті) відносин в комунікації. Наголосимо на симетричності саме в етичному аспекті, тобто на солідарних, партнерських стосунках між комунікантами, a priori якої (симетричної комунікації) є повага до Іншого.

Мова у Габермаса постає як медіум передавання інформації і джерело соціальної інтеграції. Такі притаманні мові якості відбиваються у двох типах дій — стратегічної і комунікативної. Умовами комунікативної дії є спільний горизонт Lebenswelt і спільне тлумачення ситуації. Схожі функції цих дій виявляються в тому, що вони координують, облаштовують, налагоджуть певні міжлюдські стосунки. Відмінність же полягає в тому, що стратегічна дія спирається на цілераціональність певних планів діяльності, а комунікативна — на раціонально обґрунтовану силу результатів порозуміння.

Габермасів аналіз комунікативної дії як мовленнєвих актів дає змогу виявити приховану стратегічну дію, яка транспонує мотив дії з Ego на мотив дії Alter. Етапами (кроками) такого транспонування є іллокутивний наслідок — перлокутивний ефект. Так, фізично здорова людина каже людині з особливими потребами, що її вади є наслідком дій її душі в минулих втіленнях. Хвора людина таким чином відчуває недоліки свого тіла як спокутування неправильних, з морального погляду, дій (гріхів) і намагається удосконалюватись, щоб у наступній реінкарнації набути красивого і здорового тіла. В такому випадку медіум мови час від часу змінює модус діяльності. Якщо ми в публічних текстах використовуємо слово "інвалід", маючи на увазі "неповноцінність" людини, то це з морально-правового погляду суперечить базовим цінностям лібералізму, а з психологічного — програмує людину не довіряти собі самій чи навіть не любити себе. Якщо в нашій повсякденній лексиці ми знаходимо інше слово або словосполучення, в якому мінімізована несхожість зовнішнього вигляду людей, з критеріїв: добре — погане, тоді ми в етичному плані вибудовуємо такі симетричні стосунки, які визнаються інтерсуб'єктивно. Використання мовних одиниць в повсякденному спілкуванні з огляду на конкретну життєву ситуацію впливає на потенціал мовленнєвої об'єднуючої енергії.

Таким чином, ми розглянули теорію мовленнєвих актів з огляду на її значення для практичної філософії, яка вкорінює у суспільній свідомості думку про спроможність людини за певних соціокультурних умов вирішувати проблеми людського буття з позицій гуманізації міжлюдських стосунків. Прагматика мови надає можливості унаочнити способи використання мовних одиниць у навчанні студентів з особливими потребами, в структуруванні повсякденною мовою їхнього світогляду, в якому мінімізовано використання лексики, в якій присутні слова і словосполучення, що можуть знецінювати людину.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження.— К.: Основи, 1995.— 311 с
  2. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // A.M. Ермоленко. Комунікативна практична філософія.— К., 1995.— С 287—324.
  3. Грайс Г.П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике.— Вып. XVI.— М.: Прогресс, 1998.— С. 217-237.
  4. Ермоленко A.M. Комунікативна практична філософія: Підручник.— К.: Лібра, 1999.— С. 7-228.
  5. Новое в зарубежной лингвистике: Вып.ХУИ. Теория речевых актов.— М.: Про­ гресс, 1986.
  6. Остин Дж. Как совершать действия при помощи слов // Остин Дж. Избранное.— М.: Идея-пресс, 1999.— С. 7-138.
  7. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття.— К.: Сфера, 1997.— С. 52-88.
  8. Якобсон Р. Два аспекта языка и два типа афатических нарушений // Теория метафоры.— М.: Прогресс, 1990.— С. 110-132.


Номер сторінки у виданні: 275

Повернутися до списку новин