АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Сурдопедагогічна теорія та практика другої половини XX століття в Україні





УДК 371. 9

О.М. ТАРАНЧЕНКО

СУРДОПЕДАГОГІЧНА ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ

В статье освещаются основные тенденции в развитии сурдопедагогической теории и практики в Украине во второй половине XX столетия. Описываются теоретические и методологические подходы украинских ученых-сурдопедагогов относительно обучения детей с нарушениями слуха и применения их на практике. Характеризуются научные исследования отдельных ученых и научно-исследовательских коллективов.

This article explains new trends of developing special pedagogical theory and its practice in Ukraine during the second part of XX century. It describes theoretical and methodological approaches Ukrainian scientists-special pedagogues  with reference to  education  children  with infringement of hearing and adaptation them in practice. It characterizing scientific exploration separated scientists and scientific-exploratory collectivity.

Соціально-економічні, політичні та культурні процеси, що відбуваються в Україні протягом останніх десятиліть, національне відродження нашої держави за роки незалежності безпосередньо торкнулися й галузі освіти. Переосмислення пріоритетів загальнолюдських цінностей, ставлення до дитини як до найвищої соціальної цінності, розвиток демократичних інститутів, гуманізація, реформування національної системи освіти на демократичних засадах, оновлення її змісту та структури, нові освітні вимоги — все це ознаки освіти сьогодення.

Такі тенденції поширюються й на спеціальну освіту, зокрема на сурдопедагогіку. Кожна галузь знань розвивається й удосконалюється, спираючись на попередні здобутки, враховуючи помилки і досягнення минулого. Тож вивчення тривалого досвіду справи навчання та виховання осіб із вадами слуху, історії виникнення та розвитку сурдопедагогіки як галузі дефектології надзвичайно важливі для подальшого удосконалення української спеціальної освіти в цілому. Відповідно цілісний, науково-обґрунтований підхід до вивчення української сурдопедагогічної теорії й практики на різних етапах має особливе значення для удосконалення і подальшого поступу цієї галузі спеціальної педагогіки. Назріла нагальна потреба вивчення, осмислення й узагальнення основних теоретичних і методичних засад навчання та виховання дітей із розладами слуху, які розроблялися та втілювалися в освітню практику, а з огляду на це — і окреслення перспектив майбутнього розвитку сурдопедагогіки в Україні. Усе це зумовлює необхідність глибокого вивчення та ґрунтовного аналізу наукового доробку вітчизняних учених-сурдопедагогів.

Теорія і практика навчання і виховання осіб із розладами слуху в Україні має достатньо тривалий період розвитку (близько двох століть). Не випадково історія зародження й поширення освітньої практики глухих знайшла широке відображення у низці наукових досліджень, монографій, підручників, посібників (О. Дячков, М. Ярмаченко та ін.). Ґрунтовні дослідження історико-педагогічних аспектів становлення та розвитку сурдопедагогіки як окремої галузі вітчизняної дефектології в цілому та певних напрямів спеціальної освіти зокрема висвітлюються в численних наукових працях українських учених (В.Бондар, Л. Виготський, О. Дячков, І. Єременко, В. Засенко, Н. Засенко, В. Золотоверх, С. Кульбіда, Л. Одинченко, І. Соколянський, М. Ярмаченко та ін.).

Зростання уваги до історико-педагогічних досліджень з різних галузей дефектології дає підстави стверджувати, що цей напрям — один із пріоритетніших у сучасній спеціальній педагогіці. Водночас такі дослідження сприяють усвідомленню як позитивних, так і негативних наукових тенденцій у вітчизняній сурдопедагогіці, дають змогу перенести найкращий досвід у сьогоденну практику спеціальної освіти осіб із вадами слуху.

Подібні дослідження, на нашу думку, потребують певного підходу щодо опрацювання й аналізу різноманітного історичного матеріалу. З огляду на це ми аналізували періодизації різних науковців (М. Ярмаченко, Г. Батов, М. Малофєєв, В. Бондар, Л. Одинченко, В. Золотоверх та ін.) безпосередньо процесу становлення та розвитку вітчизняних систем спеціальної освіти осіб із психофізичними розладами та навчання і виховання осіб з розладами слуху зокрема. Вивчаючи праці вітчизняних науковців стосовно історії спеціальної педагогіки від найдавніших часів і до наших днів, можна дійти висновку, що її поступ зумовлений низкою історичних подій [1]. Кожному періоду притаманні певні погляди науковців і практиків та позиція держави щодо доцільності та можливостей навчання й виховання нечуючих. Це дало змогу чітко виділити в теорії та практиці української сурдопедагогіки віхи, які відіграли важливу роль у формуванні існуючої нині в Україні системи навчання та виховання дітей з розладами слуху, а також відстежити вплив певних історичних подій на розвиток цієї галузі.

З'ясувалося, що історичних досліджень стосовно розвитку спеціальної педагогіки другої половини XX століття обмаль, як і тих, що цілісно висвітлюють стан і перспективи української сурдопедагогічної теорії і практики в цей період. Тож ми мали на меті дослідити розвиток українськими науковцями сурдопедагогічної теорії та практики у другій половині XX століття. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1965 р. і до наших днів. Нижня межа зумовлена тим, що процес становлення й розвитку вітчизняної сурдопедагогіки, а також системи навчання і виховання осіб з вадами слуху в Україні до 1965 р. ґрунтовно досліджені й висвітлені відомими вітчизняними науковцями (О. Дячков, М. Ярмаченко). Верхня визначається докорінними змінами у системі національної освіти в цілому і спеціальної зокрема, розробкою та затвердженням нових законів і положень, концепцій, впровадженням нових стандартів і змісту спеціальної освіти. Відтак наше дослідження охоплює піввіковий період наукових пошуків і практичного досвіду вітчизняної сурдопедагогіки, який розглядається як багатоскладовий і водночас цілісний процес розвитку теорії і практики навчання і виховання осіб з розладами слуху у структурі національної спеціальної освіти.

На початок періоду, про який йтиметься, стан сурдопедагогіки в Україні можна характеризувати як досить успішний: плідно працювали колективи вчених у науково-дослідних інститутах педагогіки і психології Міністерства освіти України (з 1968 р. у лабораторії сурдопедагогіки) та на дефектологічному факультеті Київського державного педагогічного інституту, які проводили дослідну роботу в різних напрямах. Результати їх пошуково-дослідної праці висвітлювалися на сторінках республіканського науково-методичного збірника "Питання дефектології", який почав видаватися в 1965 р., на республіканських науково-практичних конференціях, міжобласних та обласних семінарах-практикумах. Мережа навчальних закладів у 1966/67 навчальному році налічувала 35 шкіл для глухих (з контингентом 5600 учнів); 56 дошкільних груп (674 дітей). При 19 школах-інтернатах працювали дошкільні відділення. Активно здійснювалися підготовка та перепідготовка педагогічних працівників спеціальних шкіл (на республіканських курсах перепідготовлено 1650 чоловік; удвічі збільшено прийом студентів на дефектологічний факультет КДПІ ім. О.М. Горького) [1].

60-ті роки були періодом створення мережі шкіл для слабочуючих дітей. Науково-теоретичним підґрунтям для цього стали праці вчених, в яких обґрунтовувалася необхідність впровадження методичних підходів до навчання слабочуючих, відмінних від методик навчання глухих. Це був закономірний етап розвитку вітчизняної сурдопедагогіки. Звісно, коли Україна входила до складу СРСР, наукові дослідження вітчизняних науковців іноді спиралися на нові теорії російських вчених, розвивали й поглиблювали їх. Це природно, оскільки наукова школа сурдопедагогів мала спільні корені; урядові резолюції, постанови та накази, тенденції освітньої практики були ідентичними і підпорядковувалися спільній меті. Головні ідеї, які стали теоретичним підґрунтям радянської сурдопедагогіки, і відповідно розробки змісту і методів навчально-виховного процесу, формулювалися саме в цей час. Йдеться, передусім, про новий підхід до педагогічної класифікації дітей з розладами слуху (Р. Боскіс), обґрунтування й розробку систем навчання мовлення-за принципом формування мовного спілкування, що враховували специфіку розвитку глухих (С. Зиков) та слабочуючих учнів (Р. Боскіс, К. Коровін, О. Зикєєв та ін.), створення оригінальної методики формування правильної звуковимови (Ф. Pay, Н. Слезіна та ін.), використання та розвиток залишкового слуху глухих та слабочуючих (О. Кузмічова).

Успіхи українських науковців і практиків у впровадженні диференційованого навчання дітей із вадами слуху були очевидними: у 1965/66 навчальному році в Україні вже функціонувало 10 спеціальних шкіл для туговухих дітей з контингентом 1500 учнів.

Того часу в усіх союзних республіках вирішувалася важлива проблема забезпечення загальної середньої освіти молодого покоління (і з розладами слуху в тому числі). З огляду на це науковим і практичним працівникам спеціальної освіти необхідно було удосконалювати систему навчання. В Україні поштовхом до внесення докорінних змін у зміст навчання став Закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні". Змінилися строки навчання у школі для глухих. Вона стала 12-річною і забезпечувала знання, вміння і навички в обсязі, що відповідав неповній середній освіті (8-річна масова школа). Це потребувало перегляду змісту та методик навчання осіб з вадами слуху, розроблення нових навчальних планів і програм (особливо з мови), підручників.

Суттєві зміни відбувалися у системі трудового навчання: замість двох етапів виділилися три (ручна праця, загальнотехнічна підготовка, професійна підготовка). Віднаходилися нові шляхи взаємозв'язку між загальним, політехнічним та професійним навчанням в умовах шкіл глухих і слабочуючих; переглядався й розширювався перелік профілів професійно-трудового навчання, зважаючи на потреби народного господарства. Не залишалися поза увагою науковців і такі проблеми, як білінгвізм, навчання дорослих у вечірніх школах, виховання глухої дитини в сім'ї; готувалися програми, методичні посібники з використання технічних засобів (М. Медведев), з української та російської мов (Е. Пущин, Г. Чефранова, Р. Якубовська), математики (Є. Грищенко) та ін.

У 70-ті роки особливої актуальності набула проблема розвитку глухих учнів у процесі навчання. Зокрема, варто виділити навчання мовлення у процесі предметно-практичної діяльності. Педагогічний експеримент у цьому напрямку проводився у Харківській, Львівській, Житомирській, Дніпропетровській, Київській та Білоцерківській школах, і його ефективність дала підстави для введення у навчальні плани шкіл глухих із 1972/73 навчального року окремого предмета "Предметно-практичне навчання". Керівництво експериментальною роботою здійснювали працівники кафедри сурдопедагогіки КДПІ ім. О.М. Горького, вони ж розробляли зміст програми з нового курсу предметно-практичного навчання. Саме в цей період, згідно з новим навчальним планом, готуються програми й підручники з різних предметів.

У цей час науковцями і практиками переглядалось ставлення до мови жестів. Комунікація за її допомогою стала розглядатися як найбільш природний шлях для розвитку, навчання і виховання глухих дітей [3]. Дискутувалися й питання взаємозв'язку загальноосвітньої та професійної підготовки глухих учнів (ці два процеси досі йшли паралельно), поліпшення системи професійно-трудової підготовки у спеціальних школах. Неабияка увага приділялася удосконаленню форм організації навчально-виховної роботи в школах для глухих і слабочуючих дітей. Йшлося, насамперед, про ширше використання предметно-практичної діяльності дітей як засобу здобуття знань, технічних засобів навчання, удосконалення індивідуальної та індивідуально-групової форм навчання тощо [1].

У наступні десятиліття продовжувалася подальша розробка актуальних проблем спеціальної дидактики та спеціальних методик корекційного навчання, а також різноманітних матеріалів для забезпечення нормального функціонування спеціальних дитячих дошкільних закладів для слабочуючих (навчальні плани, програми, посібники для вчителів та студентів).

Цей період для української сурдопедагогіки знаменувався низкою вагомих наукових пошуків і ґрунтовних здобутків, удосконаленням системи навчання і виховання дітей із вадами слуху. Зокрема, необхідно виділити дослідження вітчизняних сурдопедагогів проблем змісту навчання і виховання дошкільників (А. Гольдберг, Л. Ступнікова, Г. Чефранова, Р. Якубовська), їх підготовки до навчання у школі (М. Шеремет), розвитку інтелекту глухих і слабочуючих дошкільників в умовах проектування їхнього навчання (Л. Фомічова).

Наукові інтереси вчених лабораторії сурдопедагогіки Інституту педагогіки за понад двадцятирічний період торкалися найактуальніших та перспективних тем спеціальної педагогіки. Плідна співпраця з практичними працівниками під час проведення численних експериментальних досліджень у школах-інтернатах по всій території України втілювалася у програмах, підручниках, посібниках, збірниках наукових праць.

Рік у рік удосконалювалися діагностика, раннє виявлення дітей із вадами слуху, кваліфікована допомога спеціалістів у їх навчанні та вихованні, поліпшувався відбір дітей до спеціальних навчальних закладів, особлива увага приділялася їх диференційованому навчанню. Наукові дослідження багатьох українських сурдопедагогів спрямовувалися на вирішення проблем підвищення якості навчально-виховної роботи у всіх навчальних закладах для глухих і слабочуючих, забезпечення неперервності й наступності освіти (від дитячих садків і до середніх і вищих навчальних закладів) (А. Гольдберг, В. Засенко, К. Луцько, Г. Чефранова, М. Ярмаченко, Р. Якубовська).

Суттєвими, в цьому контексті, стали наукові напрацювання стосовно особливостей навчання глухих і слабочуючих окремих предметів (Е. Гроза, П. Гуслистий, Н. Засенко, Г. Коберник, К. Луцько, Т. Марчук, М. Медведев, Е. Пущин, Л. Ступнікова, Г. Чефранова, P. Якубовська та ін.). Зважаючи на особливості розладів у глухих і слабочуючих і їх специфічний вплив на розвиток особистості, чи не найважливішими були дослідження стосовно формування жестового мовлення (Ю. Максименко, К. Луцько, Р. Щур), читання з губ (М. Дмитрук, Г. Чефранова), формування вимови (М. Шеремет, М. Александрова), формування навичок письма (Г. Коберник, Е. Пущин, Г. Чефранова, P. Якубовська), оволодіння граматичною будовою мови (В. Кондратенко, К. Луцько, Е. Пущин), розвитку усної мови (Е. Гроза, М. Ярмаченко), розвитку слухового сприймання (Т. Авраменко, М. Дмитрук, Г. Чефранова та ін.), проблем білінгвізму, жестового мовлення, компенсації глухоти (М. Ярмаченко) та ін.

Неабияка увага приділялася й питанням неперервності навчання, підготовки глухих і слабочуючих до самостійного життя і праці, свідомого вибору професії, розширенню профілів професійної підготовки, соціально-трудової адаптації, соціалізації (В. Засенко,. Г. Коберник, С. Кульбіда, Л. Лебедева, І. Лобурець, Т. Марчук та ін.), а також проблемам виховання у сім'ї та навчально-виховних закладах різноманітними засобами [2].

Розвиток кожного з цих напрямів, розроблення навчально-методичної літератури, підготовка і перепідготовка педагогів, висвітлення наукового досвіду на конференціях, семінарах, педагогічних читаннях сприяли впровадженню результатів проведених досліджень у практику шкіл. Усе це забезпечило вагомі досягнення вітчизняної сурдопедагогіки, які заслуговують визнання її успіхів.

На особливу увагу заслуговує тісна взаємодія науковців-сурдопедагогів зі спеціалістами, котрі займаються розробленням і впровадженням новітніх технічних засобів реабілітації та навчання, а також результати цієї співпраці: розробки нових компенсаторно-корекційних методик, технологій навчання тощо. Цінним для науки і практики є досвід спільної роботи вчених і спеціалістів експериментальних науково-дослідних майданчиків (а тепер вже й комплексів), якими стали окремі спеціальні навчально-виховні заклади різних регіонів України.

Зважаючи на новітні тенденції у педагогіці, вдосконалювалася й підготовка спеціалістів-сурдопедагогів і практичних психологів на дефектологічному факультеті НПУ ім. М.П. Драгоманова. Науковий колектив кафедри сурдопедагогіки, поряд із підготовкою кадрів, здійснював і проводить нині глибокі наукові дослідження в галузі навчання і виховання глухих і слабочуючих, бере участь у міжнародних проектах із вирішення актуальних проблем навчання, виховання, соціалізації осіб з розладами слуху.

Значні політичні, соціокультурні та економічні зміни, що відбулися в Україні з часу проголошення її незалежності, окреслили перед спеціальною педагогікою нові завдання та широке коло наукових пошуків, що полягають у докорінному переосмисленні парадигми навчання і виховання, впровадженні нових технологій навчання, а відтак і її реформування [2].

Існуюча дидактична система навчання та виховання глухих і слабочуючих має наукові обґрунтування, теоретичні розробки та практична апробація яких є підсумком тривалих, цілеспрямованих психолого-педагогічних досліджень науковців і педагогічних колективів спеціальних шкіл, в яких проводилася експериментальна робота, апробувалися та впроваджувалися результати наукових пошуків. Нині мережа спеціальних закладів для дітей із порушеннями слуху складається з 32 шкіл для глухих, 26 для дітей зі зниженим слухом, ЗО дитячих садків. Безперечним здобутком цієї системи навчання і виховання дітей із розладами слуху є те, що вони мають змогу одержати повну загальну середню освіту та набути певних професійних навичок. Окремі школи таким чином організовують професійну підготовку, що випускники опановують певну спеціальність і можуть успішно реалізувати себе в соціумі [3]. Нині в Україні у середніх і вищих навчальних закладах функціонує понад 20 груп для осіб із порушеннями слуху, де студенти продовжують освіту, удосконалюючи свій фах.

З урахуванням вагомих здобутків сурдопедагогічної теорії та практики лабораторією сурдопедагогіки (що у структурі Інституту спеціальної педагогіки АПН України) вирішуються актуальні проблеми спеціальної педагогіки сьогодення. Йдеться насамперед про нові вимоги до організації процесу навчання дітей із розладами слуху, перехід загальноосвітньої школи на 12-і річний термін навчання і перегляд такого для шкіл глухих і слабочуючих; впровадження 12-бальної системи оцінювання, і, відповідно, розробку критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів спеціальних шкіл; про розробку Державних стандартів змісту освіти; підготовку нових програм і підручників.

Нині для науковців у галузі сурдопедагогіки залишаються актуальними проблеми підвищення якості навчання та освітнього рівня глухих, удосконалення системи спеціальної освіти; диференційованого навчання різних категорій дітей із вадами слуху; місця і ролі мови жестів у процесі навчання; професійної та вищої освіти осіб з вадами слуху; розширення профілів профпідготовки; комплексної реабілітації; забезпечення максимального рівня розвитку осіб з вадами слуху; навчання і виховання глухих і слабочуючих, які мають складні вади; узагальнення здобутків попередніх років та багато іншого [4].

Сучасна вітчизняна спеціальна педагогіка перебуває в пошуках нової освітньої парадигми. Шлях до її створення — не стільки створення нового, скільки переосмислення тривалого досвіду. Духовний і культурний плюралізм, який змінює наше сьогодення та, сподіваємося, ще більшою мірою наше майбутнє, зумовлює можливість та необхідність розроблення такої концепції освіти дітей із розладами слуху, яка передбачатиме різноманітність підходів, розвиток, співпрацю та взаємозбагачення всіх існуючих (і тих, які ще мають виникнути) напрямів.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Ярмаченко М.Д. Виховання і навчання глухих дітей в Українській РСР: Посіб. Для студ. дефект, ф-тів пед. ін-тів та працівників шк. глухих.— К.: Рад. шк., 1968.— 320 с.
  2. Збірник матеріалів І Всеукраїнської конференції з питань навчання глухих в Україні.— К.: Українське товариство глухих, 2001.— 227 с
  3. Засенко В.В. Соціально-трудова адаптація випускників шкіл-інтернатів для глухих і слабочуючих.—  К.: Знання, 2002.— 252 с.
  4. Дидактичні та соціально-психологічні аспекти колекційної роботи у спеціальній школі: Наук.-метод. зб.: Вип. 2 / За ред. В.І. Бондаря, В.В. Засенка.— К.: Наук, світ, 2001.— 447 с


Номер сторінки у виданні: 283

Повернутися до списку новин