АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Проблеми сімейної комунікації: причини та їх психопрофілактика





УДК 615.851 (082)

Т.С. ГУРЛЄВА

ПРОБЛЕМИ СІМЕЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ: ПРИЧИНИ ТА ЇХ ПСИХОПРОФІЛАКТИКА

В статье представлено теоретическое исследование проблем межличностной коммуникации в семье, которые могут стать причиной отклонений в поведении и психике детей. Предлагаются психологические рекомендации по преодолению и профилактике искажений во взаимодействии детей с особыми потребностями и их родителей.

In the article the theoretical research of problems of the interpersonal communications in family is submitted. These problems can become the reason of deviations in behaviour and mentality of children. The psyhologicai recommendations for overcoming and preventive maintenance of distortions in interaction of children with the special needs and their parents are offered.

Будь-яка соціальна взаємодія, яка супроводжується описом і передачею інформації, розуміється як комунакація. Вчені (Г. Бейтсон, П. Ватцлавік, А. Мандель, С. Кратохвиль та ін.) вважають, що причиною будь-якого особистісного конфлікту чи невротичного прояву є реальні взаємовідносини окремого індивіда з іншими людьми та різними соціальними групами, в тому числі сім'єю. Викривлене суспільне виховання негативно позначається на загальному психічному станові молодої людини. Зокрема про відчуження у сім'ї та в колективі заявляють 40 % студентів-інвалідів [5, с. 12].

Взаєморозуміння між батьками і дітьми здавна розглядалось як одна з найважливіших передумов стабільності сім'ї та сімейного щастя. Порушення міжособистісної комунікації відіграють суттєву роль в етіології широкого кола психогенних психічних захворювань. Вирішення комунікативних проблем досить актуальне як у сенсі їх нагального розв'язання, так і в плані попередження відхилень у розвитку взаємин між дітьми і батьками та в психічному здоров'ї членів родини [7; 6].

Комплекс психотерапевтичних методик, спрямованих на гармонізацію сімейних взаємин, об'єднує таке поняття, як сімейна терапія. З-поміж дослідників, які зробили вагомий внесок у розвиток цього підходу, найбільш відомими є: В. Сатир, К. Вітакер, С Мінухін, М.С. Палазоллі, Д. Хейлі, М. Боуен, К. Маданес, Л. Хофман та ін. На розвиток вітчизняної психотерапії (В.К. Мягер, Т.М. Мішина, М.В. Воловик, Е.Г. Ейдеміллер, В.В. Юстицький, Т.М. Титаренко, З.Г. Кісарчук та ін.), в тому числі й сімейної, значний вплив справили концепції діяльності (О.М. Леонтьев), психологічна теорія груп (О.В. Петровський), теорія сприйняття людини людиною (О.О. Бодальов).

В основу більшості робіт, присвячених сімейній комунікації, покладено вчення про комунікаційний канал, яке вивчає процеси передачі інформації і розкриває найбільш загальні причини інформаційних викривлень. Виявлені механізми передачі, що забезпечують процес обміну інформацією: вибір змісту повідомлення, його кодування, передача, прийом, декодування, вибір змісту зворотного повідомлення. Процес інформаційного спілкування забезпечується складною сукупністю психічних механізмів, порушення в яких спричинює спотворення інформації, обмеження її передачі, що зрештою, призводить до неефективності роботи всіх наступних етапів спілкування. Досить актуальною проблемою є визначення моментів, які можуть зашкодити спілкуванню (так звані бар'єри спілкування), показана роль наміру (мотиву) вступати в комунікації. Визначені шляхи і засоби, за допомогою яких члени сім'ї керують процесом інформації, поінформованістю одне одного; розглянуті деякі приклади зловживання комунікативним процесом, використовування його для суто своїх корисливих цілей; досліджені особливості передачі інформації про почуття, які відчувають члени сім'ї один до одного, і порушення, які при цьому виникають, підкреслюється значення мовлення, жестів, міміки в сімейному спілкуванні. Важливим є врахування викривлень у передачі інформації, коли вербальні повідомлення і його супровід суперечать одне одному, що в кінцевому рахунку призводить до непорозуміння між близькими людьми.

Мета дослідження — науково-теоретичне вивчення причин порушень сімейної комунікації, які можуть завдати шкоди дітям з особливими потребами, і визначення психологічних умов подолання і профілактики комунікативних проблем у рамках сімейної психотерапії. Методи дослідження:теоретичний аналіз наукових джерел по темі, інтерпретація отриманих даних.

Результати теоретичного дослідження та їх обговорення. Допомога сім'ї загалом стане можливою, коли психотерапевт на передній план ставитиме людську особистість, індивідуальність кожного члена родини. Небажано розглядати проблему сім'ї та окремого її представника у відриві від ситуації, за якої вона відбувається, від носія цієї проблеми, який по-різному може ставитися до того чи іншого явища [2, с 167].

Під комунікативною проблемою розуміється така ситуація в житті сім'ї, коли: 1) існує певна потреба в будь-кого з членів сім'ї; 2) задоволення цієї потреби залежить від дій іншого члена родини; 3) передача членом сім'ї, в якого є потреба, певної інформації (прохання, натяк) неможлива через ті чи інші психологічні особливості даної особи; 4) потреба зберігається, хоча її неможливо задовольнити [8, с 58-63].

Для попередження психотравмуючих особливостей сім'ї необхідно знати про етапи розвитку комунікаційної проблеми [8], яка, зокрема, може виникнути в родині, де виховується дитина-інвалід.

  1. Інформаційно-дефіцитний етап. На цьому етапі має місце незадоволена потреба, залежність її стану від іншого і неможливість комунікації, сутність якої полягає в тому, що індивід подумки звертається до ІНШОГО, а точніше, до свого уявлення про нього з проханням, вимогою, натяком, вислуховує його відповідь. Саме уявлення виявляється першим і останнім бар'єром комунікації ("Чого ж ти мені всього цього не розповів?" "А я думав, що ти будеш сміятися").
  2. Етап заміщувально-викривленого комуніціювання, коли член сім'ї намагається донести свою потребу, але через неможливість виразити це прямо відшукує засоби легалізувати прохання чи вимоги. Так, донька не може вимагати уваги і щирої турботи з боку батька й матері, бо це, на її думку, викличе в них почуття зверхності, зневаги до неї. Тому дівчинка наполягає на бажаній поведінці з причин, яких насправді не існує, але які допомагають їй задовольнити свою потребу (вона акцентує увагу батьків на гарних манерах між членами родини у серіалі, який залюбки переглядається і шанується її батьками). Така комунікація сприяє погіршенню уявлень членів сім'ї про особистість одне одного і відповідно їх взаєморозуміння.
  3. Поведінково-комунікаційний етап. По закінченні другого етапу член сім'ї з незадоволеною потребою переходить до маніпулювання щодо сім'ї з метою створення ситуації, яка дасть йому змогу задовольнити цю потребу (психологічний тиск на члена сім'ї з метою примусити його чинити так чи інакше). Приміром, дитина, що вчиняє бійку з однокласниками, неуважна на уроці, пояснює свою поведінку тим, що не висипається, вдома їй, мовляв, не надані умови для виконання домашніх завдань. Учитель викликає батьків у школу, радить поліпшити умови перебування дитини в сім'ї. За таких умов комунікаційна проблема перетворюється у конфлікт (міжособистісний, або внутрішній).

До  джерел порушень у процесі комунікації відносять такі:

  1. Переобтяження комунікації побічними функціями (наприклад, у тому випадку, коли повідомлення, окрім основної — передачі інформації, виконує допоміжні функції). Будь-яке повідомлення, адресоване члену сім'ї, "фільтрується", "редагується" і часто може бути неадекватно зрозумілим — залежно від етапу комунікації. Скажімо, повідомлення дочки про її наміри провести вихідні дні в компанії нового друга може бути сприйняте матір'ю неоднозначно: як розширення кола спілкування дівчинки, або ж як небажання розділити свій вільний час з родиною, чи як натяк на довірливу розмову з приводу інтимних стосунків з хлопцем тощо.
  2. Порушення уявлень про адресат комунікації. Викривлене уявлення про члена сім'ї може виступати серйозним бар'єром у взаєморозумінні. Знання про особистість члена сім'ї, до якого людина звертається з будь-яким повідомленням, бувають необхідні принаймні у двох відношеннях. По-перше, необхідно знати та брати до уваги інтелектуальний рівень того, з ким спілкуєшся. Це не завжди просто, особливо при взаємодії з дітьми. Є батьки, які говорять чи надто спрощено, чи надто складно, не враховуючи індивідуальні особливості й особливі потреби сина чи доньки. По-друге, необхідно правильно передбачати реакцію дитини на повідомлення.

Наприклад, чи відповідає висловлювання її самолюбності, чи правильно буде зрозумілий нею справжній намір того, хто говорить. Важливо пам'ятати, що одні й ті самі явиш,а матимуть різний смисл у здорової людини та у хворого, інваліда.

Неповне знання особливотей особистості іншого члена сім'ї утворює бар'єр для комунікації, спричинюючи перешкоди для адекватного інформаційного спілкування. Тому виникає необхідність у науковому вивченні уявлень членів сім'ї одне про одного. Предметом інтенсивних досліджень є проблема розуміння людини людиною. Актуальним є вивчення емпатії членів сім'ї стосовно один одного. Основні напрями корекції процесу комунікації в сім'ї — це психотерапевтичні заходи, спрямовані на усвідомлення місця комунікації в сім'ї та усунення порушень емпатії.

Можна говорити і про "фіксуючу батьківську ригідність" і "жорсткість", які визначаються як "сєньйоризм" (від англ. слова "seniority" — старшинство}. Його характеристиками є гіперопіка, переважність наказових, каральних методів виховання над заохочувальними. Між тим рівень прийняття батьками дитячості, дитячих рис як у себе, так і в своєї дитини сприяє більш глибокій і креативній поведінці в системі "дорослий — дитина". Звернення до власного дитинства розглядається як найважливіший ракурс особистісної ідентичності, прийняття позитивного потенціалу дитинства [3, с.155-161].

Аналізуючи стосунки батьків і дітей у неблагополучних сім'ях, доречно згадати про поняття "містифікації"' — навіювання дітям того, в чому вони мають потребу, ким є насправді, у що саме вірять. Одна з форм містифікації — приписування, яке, в свою чергу, поділяється на приписування дитині "слабкості" (хворобливості, нездатності самій шукати вихід із складних ситуацій) і "поганості" (ницості, аморальності). Друга форма містифікації — інвалідація — примусове знецінення точок зору дитини, її планів, намірів, інтересів. Так, батьківські думки й оцінки, трансльовані у самосвідомість дитини у вигляді батьківських вироків, починають визначати самосвідомість дитини зсередини. Дитина або погоджується з цією думкою, або починає протистояти їй, активно боротися з нею.

Батьки та інші дорослі можуть впливати на формування "Я -образу" і самоповаги дитини, не тільки нав'язуючи свій образ дитини і своє ставлення до неї, але й "озброюючи" дитину конкретними оцінками та стандартами виконання тих чи інших дій, частковими або більш загальними цілями, до яких треба прагнути, ідеалами та еталонами, на які слід рівнятися, планами, які необхідно реалізовувати. До цього можна додати і життєві орієнтири, життєву мету, загальну картину світу особистості. І якщо ці цілі, плани, стандарти й оцінки реалістичні, то, досягнувши мети, реалізувавши плани, задовольнивши стандарти, підліток чи юнак підвищує самоповагу і формує позитивний "Я-образ". Якщо ж плани та цілі нереалістичні, стандарти і вимоги перевищують можливості дитини, то невдача призводить до втрати дитини віри в себе, самоповаги. Є, приміром, такі батьки, які орієнтують дітей на першість у всьому. Такі батьки називаються "делегуючими": не реалізувавши в житті особисті плани, вони готують нащадків до виконання важливої, на їх погляд, "місії". Сам по собі орієнтир дитини на високі стандарти якості, змагання, внесок батьків в ідеальне "Я" дитини є закономірними і необхідними процесами: через них здійснюється зв'язок і наступність поколінь. "Патогенними" ці впливи стають тоді, коли вимоги, орієнтири батьків не відповідають можливостям дитини і при цьому не враховують її інтересів і нахилів. Подібна ситуація — прямий шлях до майбутніх невдач, втрати самоповаги і "плутанини" у самовизначенні [4, с.34-37]. Подібна ситуація може стати хворобливою і безвихідною для дитини з особливими потребами.

З метою профілактики процесу комунікації між членами родини можна використати модель сімейних взаємовідносин, побудовану вченими на основі аналізу типових помилок, котрих припускаються батьки при вихованні дітей [4, с. 192-193]. Основні пункти цієї моделі такі: 1. Усі члени сім'ї, включаючи дитину, рівноправні. 2. Кожен володіє автономією, має право сам вирішувати, як йому краще вчиняти. 3. Кожен може і вміє виражати словами позитивні і негативні почуття, які він відчуває в даний момент стосовно інших членів сім'ї. Всі почуття приймаються. Діти спеціально навчаються критики батьків, в сім'ї стає прийнятною формула: "Усі ми можемо помилятися". 4. Сімейна рада має тільки ''дорадчий" голос. Кожен може прийняти чи не прийняти його. Батьки радяться зі своєю дитиною. 5. Члени сім'ї не дають негативних оцінок одне одному, а вислуховують те, що говорить інший, намагаючись адекватно сприйняти його думки і почуття. Можна ставити запитання, які б наштовхували людину на краще розуміння проблеми. Члени сім'ї не узагальнюють минуле, неприємне, а дотримуються принципу "тут і тепер", б, Домочадці уникають моральних штампів, розповідають про себе, свої труднощі, особисте життя. 7. Хвалять добрі справи і гарні вчинки. S. У сім'ї царюють довіра, повага, терпляча любов, увага до світу переживань рідної людини, у звичаї душевні розмови на будь-які теми.

Наявність згаданих моментів у сім'ї дає змогу уникнути багатьох криз не тільки шкільного, але й студентського віку: хлопцеві чи юнці не треба буде боротися за самостійність і доводити свою дорослість, зникає сенс грубіянити батькам, бо їх вже навчили висловлювати свою незгоду у сприйнятливій формі; юнак поступово усвідомлює життя людей в усій його вноті, бо немає заборонених тем; у нього розвивається внутрішній контроль за вчинками і самосвідомість, оскільки йому не навішують ярликів, а дозволяють виразити свої переживання і самому в них розібратися. В таких сім'ях не накопичуються образи і гнів, що руйнівно позначаються на спілкуванні, породжуючи непорозуміння і конфлікти. Відносно дітей із особливими потребами згадана модель взаємовідносин має бути пронизана розумінням і врахуванням актуальних  проблем дитини, уважним  і турботливим ставленням до  неї,  прослідковуванням за її розвитком, заохоченням найменших здобутків і перемог сина чи доньки у вирішенні внутрішніх і зовнішніх конфліктів.    

Вербальними та невербальними засобами комунікації можна досягти згоди,консенсусу, наявності між індивідами одностайних пізнавальних і практичних орієнтацій, які дадуть змогу їм встановити взаєморозуміння. З метою сприяння правильному розумінню, істинній інтерпретації молодою людиною адресованого їй повідомлення слід домогтися встановлення "діалогічної взаємодії" [ 1 ; 2; 6], яка сприятиме взаємодії смислових позицій, юбто точок зору тих, хто спілкується. Без діалогічної взаємодії неможлива передача, осмислення й обговорення думок, віднайдення задовольняючих обидві сторони стратегій і шляхів вирішення життєвої ситуації. Важливою особливістю діалогового спілкування є визнання права опонента на особисту позицію, відмова від монопольного володіння істиною, переконування іншого справедливістю своїх аргументів, а не грубий тиск на його волю і точку зору. За умови діалогічної взаємодії створюється і зберігається можливість для виявлення адекватної самооцінки, самоповаги, самоприйняття дитини, зокрема хворої, що є необхідним фактором її психічного розвитку й самовдосконалення.

Висновки. Порушення в процесі комунікації спричинюють відхилення у взаєминах між членами родини, що негативно позначається на самооцінці, самопочутті і соціальній адаптованості дитини, тим самим створюючи умови для захворювання або погіршення її психофізичного стану. Окреслені деякі психологічні умови подолання і профілактики комунікативних проблем у сім'ї, де виховуються діти з особливими потребами.

Сімейна психотерапія покликана допомогти батькам і дітям поліпшити і вдосконалити міжособистісну комунікацію, орієнтуючись на взаємоповагу, взаєморозуміння, встановлення "діалогічної взаємодії" між усіма членами родини. Це вимагає подальшого розроблення методів психотерапевтичного впливу з метою усунення причин і наслідків негативної сімейної комунікації.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Актуальні проблеми психології: Т. 2. Психологічна герменевтика / За ред. Н.В.Че-пелєвої. - К., 2001. - Вип. 1. - 127 с
  2. Консультативна психологія і психотерапія // Актуальні проблеми психології / За ред. С.Д.Максименка, З.Г.Максименка, З.Г.Кісарчук. — Вип.1; Т. 3. — К., 2002. — 177 с
  3. Практична психологія: теорія, методи, технології: Матер, наук. сем. 9-10 червня 1997 р. - К., 1997. - 250 с
  4. Семья в психологическом консультировании: опыт и проблемы психологического консультирования / Под ред. А.А. Бодалева, В.В.Столина; Науч.-иссл. ин-т общей и педагогической психологии АПН СССР. — М: Педагогика, 1989. — 208 с.
  5. Таланчук П.М. Актуальні проблеми виховання та навчання людей з особливими потребами // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: 36. наук, праць / За заг. ред. П.М.Таланчука, Г.В. Онкович. — К., Ун-т "Україна", 2002. - С.9-16.
  6. Чепелева Н.В. Понимание и интерпретация письменного сообщения // Українська психологія: сучасний потенціал: Матер. Четвертих Костюківських читань. В 3 т. — К.: Вид-во ДОК-К, 1996. - Т. 3. - С.290-297.
  7. Черников А.З. Интегративная модель системной семейной психотерапевтической диагностики. Тематическое приложение к журналу "Семейная психология и семейная терапия"  за 1997  год,  -  М.,  1997.  -  160  с.
  8. Эйдемиллер Э.Г.,  Юстицкий В.В.  Семейная  психотерапия.  —  Л.:  Медицина,  1939. - 192  с.


Номер сторінки у виданні: 318

Повернутися до списку новин