АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Психологічні особливості соціалізації особистості з обмеженими можливостями





JI. 3. Сердюк,

кандидат психологічних  наук

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

Розглянуто психологічні особливості соціалізації особистості з обмеженими можливостями. Запропоновано максимально раннє здійснення реабілітаційних заходів, а також системне і комплексне, з огляду на індивідуальний підхід, забезпечення психологічного супроводу на найважливіших етапах соціалізації.

Рассмотрены психологические особенности социализации личности с ограниченными возможностями. Предложено возможно более раннее осуществление реабилитационных мероприятий, а также системное и комплексное, учитывая индивидуальный подход, обеспечение психологического сопровождения на важнейших этапах социализации.

The psychological peculiarities of the socialization of an individual with limited abilities are examined. May be an earlier realization of the rehabilitation measures and also a system and complex (taking into consideration the individual apporoach) providing with psychological accommodation at the most important stages of persons' rehabilitation are proposed.

Аналіз проблеми інвалідності свідчить про різноманітність підходів до її розгляду — від неприйняття та ізоляції «неповноцінних членів» до необхідності інтеграції осіб з обмеженими можливостями в суспільство, створення для них безбар'єрного середовища.

Проблеми інвалідизації, зокрема, соціалізації та оптимізації процесу інтеграції інвалідів у соціум розглядаються переважно з точки зору соціоцентристських теорій (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Патнрсон та ін.), де розглядаються соціальні проблеми конкретної людини через вивчення суспільства в цілому, та антропоцентристських — (Ж. Піаже, Е. Еріксои, Л. С Виготський, 1. С. Кон, Г. М. Андреева та ін.), де розглядаються психологічні аспекти повсякденних взаємин.

Інвалідність в соціологічному розумінні — це «ненормальна» норма чи «нормальне» відхилення, для вивчення інвалідності як соціального феномену необхідне разносторонне вивчення проблеми соціальної норми.

Проте вивчення соціальних проблем інвалідів важливе не самі по собі, а перш за все в контексті вивчення механізмів інтеграції осіб з обмеженими можливостями в соціум, шляхів створення рівних можливостей для інвалідів, з метою створення оптимальних умов для розкриття компенсаторних можливостей, ефективної адаптації та соціалізації.

При такому підході особистість розглядається переважно з боку міжособистісної взаємодії, соціальної динаміки тощо. Головна увага приділяється вивченню, за терміном Б. Г. Ананьева, інтеріндивідуальної структури того соціального цілого, до якого належить особистість.

Розвиток особистості, з точки зору багатьох поглядів, базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Тому відбір, розвиток і культивування потреб, що мають розвивальну, компенсаторну та особистісну цінність, є одним із центральних завдань розвитку та соціалізації особистості з обмеженими можливостями. Цей процес складний, тривалий, відбувається з врахуванням індивідуальних особливостей, причому рівні розвитку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, навичок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні зароджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх вікових етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особливості фізичного та духовного розвитку.

Керуючи розвитком особистості, слід зважати також й на те, що характерні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком, часто психологічний вік випереджає хронологічний, хоча може і відставати від нього (Головаха Є.І., Кроник О.О.) Виявлення причин неадекватного психологічного віку сприяє корекції уявлень про себе, само ставлення, самооцінки та картини життєвого шляху загалом.

З дефектологічної точки зору особистість, розвиток якої ускладнено дефектом, не просто менш розвинута ніж інші, але по-іншому. Специфічність органічної і психологічної структури, тип розвитку особистості, а не кількісні пропорції відрізняють особистість з відхиленнями у розвитку від нормальної.

Основний факт, з яким найчастіше зустрічаються в розвитку, ускладненому дефектом, є двоїста роль органічного недоліку в процесі цього розвитку і формування особистості. З одного боку, дефект є мінус, обмеження, слабість, приниження розвитку; з другого боку — саме тому, що він створює труднощі, він стимулює підвищений, посилений рух вперед.

Таким чином, закон компенсації однаково може бути застосований до нормального й ускладненого розвитку. Т. Ліппс бачив у цьому основний закон психічного життя: якщо психічна подія переривається або гальмується, то там, де наступає пауза, затримка або перешкода, відбувається «затоплення», тобто підвищення психічної енергії; перешкода відіграє роль загати. Енергія концентрується в пункті, де процес зустрів затримку, і може перебороти затримку або піти іншим шляхом. Так на місці затриманого в розвитку процесу утворяться нові процеси.

А. Адлер і представники його школи в основу своєї психологічної системи кладуть навчання про малоцінні органи і функції, недостатність котрих постійно стимулює підвищений розвиток. Відчуття дефективності органів, за словами Адлера, є для індивіда постійним стимулом до розвитку психіки. Дефект стає, таким чином, вихідною точкою і головною рушійною силою психічного розвитку особистості. Він встановлює кінцеву цільову точку, до якої прагне розвиток усіх психічних сил, і дає напрямок процесу росту і формування особистості.

Вчення про компенсацію відкриває творчий характер розвитку, спрямованого цим шляхом. Недарма на зазначеному вченні частково пояснюють походження обдарованості такі психологи, як Штерн і Адлер. «Те, що мене не губить, робить мене сильнішим»,— формулює цю ідею Штерн; завдяки компенсації зі слабкості виникає сила, із дефекту — здібності.

Було б помилкою думати, що процес компенсації завжди закінчується удачею, успіхом, завжди призводить до формування таланту з дефекту. Як усякий процес подолання і боротьби, компенсація може мати два крайніх виходи — перемогу і поразку, між якими розташовуються всі можливі ступені переходу від одного полюса до іншого. Вихід залежить від багатьох причин, але в основному від співвідношення міри дефекту і компенсаторного фонду. Але який би вихід не очікував процес компенсації, завжди і при всіх обставинах розвиток, ускладнений дефектом, представляє творчий процес (органічний і психологічний) творення і перетворення особистості на основі перебудови усіх функцій пристосування, утворення нових — що надбудовуються, що заміщають, що вирівнюють процесів, породжуваних дефектом, і прокладання нових, обхідних шляхів розвитку. Світ нових, нескінченно різноманітних форм і шляхів розвитку відчиняється перед дефектологією. Лінія «дефект — компенсація» і є лінія розвитку та соціалізації особистості з дефектом якогось органа або функції.

Позитивна своєрідність особистості з дефектом створюється в першу чергу не тим, що в неї випадають ті або інші функції, що спостерігаються в нормальної, а тим, що випадання функцій викликає нові утворення, що представляють у своїй єдності реакцію особистості на дефект, компенсацію в процесі розвитку, перетворення мінуса дефекту в плюс компенсації.

Питання компенсації одних компонентів психічної діяльності та індивідуально-типологічних особливостей іншими є важливою частиною проблеми подолання внутрішніх перешкод у досягненні поставлених цілей.

Подолання внутрішніх перешкод шляхом докладання вольових зусиль не цілковито відноситься до явищ компенсації — в цих випадках відбувається заміна внутрішніх ресурсів зовнішніми, або заміна (переключення) цілей, задач, видів діяльності, тобто не один психологічний компонент замінюється іншим, а замінюється сама діяльність. Проте в широкому розумінні явища, що полягають у викоріненні недоліків, заміні внутрішніх ресурсів зовнішніми, переключення цілей, можна назвати компенсацією, оскільки відбувається перебудова у психіці людини.

Варто зауважити, що є ряд причин, через які у людини не виникає потреба у подоланні внутрішніх перешкод, коли вона поступається перед труднощами, пояснення труднощів відбувається через зовнішні обставини при цьому недоліки просто не помічаються або внутрішній недолік сприймається як перевага. Очевидно, що у людей відмінні не лише шляхи подолання перешкод, а й ставлення до них. У зв'язку з цим виділяються дві поведінкові стратегії: лінія такої внутрішньої перебудови, при якій в тій чи іншій формі реалізується потреба в подоланні недоліку, і лінія відмови від боротьби з недоліком.

У ряді робіт психологів та психофізіологів (Леонтьев, Запорожець, Анохін, Лурія) показано, що при компенсації відбуваються два типи змін в організмі: — гомосистемні, які відносяться до резервних можливостей функціональної системи, та гетеросистемні, які виходять із сфери діяльності однієї функціональної системи.

Вивчаючи відновлення різних функцій, порушених внаслідок сенсорних дефектів, Лурія виділяє три переважаючі типи відновлення: 1) відновлення відбувається через розгальмування тимчасово ослаблених функцій; 2) використовуються побічні можливості протилежної півкулі, з якою безпосереднім чином не пов'язана робота пригнічених функцій; 3) докорінна перебудова функціональних систем, яка потребує великої та різносторонньої участі компенсації з підновлення розладнаної функції.

Специфіка порушеної функції, звичайно, відображається на прийомах її відновлення, але основні їх типи і форми компенсації залишаються однорідними. Збереження стійкої та інтенсивної мотивації, стійка спрямованість людини на роботу по компенсації дефекту є практично основною умовою успішного відновлення порушених функцій (Лурія).

Дослідження з відновленню мозкових функцій після травм переконливо демонструють пластичність центральної нервової системи, величезні її ресурси при враженнях, показують різноманітність форм компенсації: від форми відносного «вікаріанта» до докорінної перебудови системи діяльності із зміною спрямованості особистості. При таких дефектах показано, що ефективна компенсація досягається не шляхом інстинктивного, автоматичного пристосування, а систематичним відновлювальним навчанням.

Таким чином, компенсація в психіці завжди викликається зовнішніми причинами і розвивається залежно від життєвої позиції людини, від взаємодії з іншими людьми. Сама ж компенсація знаходиться в залежності від значимості дефекту, якою значною мірою визначається і потреба його заміщення. Хоча людина не завжди усвідомлює наявність, дефекту, його значимість і тому не завжди виникає суб'єктивна потреба в компенсації, проте цей процес може відбуватися і автоматично, оскільки свідомі і несвідомі компоненти компенсації взаємопов'язані.

На основі порушеної дефектом рівноваги в пристосувальних функціях перебудовується на нових началах уся система пристосування, що прагне до нової рівноваги. Компенсація, як реакція особистості на дефект, дає початок новим, обхідним процесам розвитку, заміщає, надбудовує, вирівнює психологічні функції. Багато чого з того, що властиво нормальному розвитку, зникає або згортається через дефект. Створюється новий, особливий тип розвитку. Але органічній своєрідності, творенню «другої природи» покладені межі соціальним середовищем, у якому відбувається процес розвитку.

Процеси компенсації, що створюють своєрідність дефективної особистості, не відбуваються вільно, а спрямовані на певні цілі. Ця соціальна обумовленість розвитку такої особистості визначається насамперед тим, що сама дія дефекту завжди виявляється вторинною, не безпосередньо відображеною. Свого дефекту людина безпосередньо не відчуває. Вона сприймає ті труднощі, що виникають через дефект. Безпосередній наслідок дефекту — зниження соціальної позиції особистості, при цьому дефект реалізується як соціальний вивих. Усі зв'язки з людьми, усі моменти, що визначають місце людини в соціальному середовищі, її роль і долю як учасника життя, усі функції суспільного буття перебудовуються. Органічні, вроджені причини діють (Адлер) не самі по собі, не прямо, а опосередковано, через що викликається ними зниження соціальної позиції особистості. Усе спадкове й органічне повинно бути ще витлумачене психологічно, для того щоб можна було врахувати його роль у розвитку особистості. Малоцінність органів, за Адлером, що призводить до компенсації, створює особливу психологічну позицію для особистості. Через цю позицію, і тільки через неї, дефект впливає на розвиток особистості. Цей психологічний комплекс, що виникає на основі зниження соціальної позиції через дефект, Адлер називає почуттям неповноцінності. У двочленний процес «дефект — компенсація» вноситься третій, проміжний: «дефект — почуття малоцінності (неповноцінності) — компенсація». Дефект викликає компенсацію не прямо, а опосередковано, через створюване ним почуття малоцінності.

Таким чином, процес розвитку особистості з функціональними обмеженнями двояким чином обумовлений: соціальна реалізація дефекту (почуття неповноцінності) є одна сторона соціальної обумовленості розвитку, соціальна спрямованість компенсації на пристосування до тих умов середовища, що створені і склалися в розрахунку на нормальний людський тип, складає її другу сторону.

Від виходу соціальної компенсації, тобто кінцевого формування особистості в цілому, залежить ступінь її дефективності і нормальності. Сама по собі сліпота, глухота, порушення в моториці й інші часткові дефекти не роблять ще свого носія дефективним. Заміщення і компенсація функцій не тільки мають місце, не тільки досягають іноді величезних розмірів, створюючи з дефектів таланти, але і неодмінно, як закон, виникають у виді прагнень і тенденцій там, де є дефект.

Повертаючись до теми актуальності інтеграції осіб з обмеженими можливостями в суспільство та створення для них безбар'єрного середовища, потрібно підкреслити, що дуже важливою умовою досягнення соціально-психологічної інтеграції є поширення в масовій свідомості ідей про рівні права та можливості для людей з обмеженими можливостями. На жаль, незважаючи на загальну підтримку ідеї соціальної інтеграції інвалідів, практика показує складність та неоднозначність ставлення здорових до інвалідів, навіть у випадках, коли останні мають всі потенційні можливості приймати активну участь у житті суспільства. 

Отже,  вважаємо,  що для ефективної соціалізації особистості обмеженими можливостями потрібно: якомога раннє здійснення реабілітаційних заходів, інтеграцію в соціум бажано розпочинати з  групи з високими показниками психологічного благополуччя, створюючи умови для формування впевненості, оптимізму, задоволеності життям, належного соціального статусу тощо; неперервно, враховуючи складну міжетапну взаємодію, сприяти розвитку і культивуванню потреб, що мають розвивальну та компенсаторну цінність; системно і комплексно, враховуючи індивідуальний підхід, забезпечувати психологічний супровід на важливих етапах соціалізації особистості з обмеженими можливостями.

Література

  1.  Acmonoe В. М. Введение в дефектологию с основами нейро и патопсихологии.— М, 1997.
  2. Bazaeea T. 11. Роль личностных особенностей подростков с нарушениями опорнодвигательного аппарата в их психологической реабилитации // Проблемы профилактики инвалидности и реабилитации инвалидов с детства: Тез докл.— Ленинград, 1990.— С. 24—25.
  3. Бурлачук Л. Ф., Коржова Е. Ю. Психология жизненных ситуаций.— М.: Российское педагогическое агентство, 1999.— 263 с.
  4. Выготский Л. С. Принципы социального воспитания глухонемых детей // Проблемы дефектологии.— М., 1995.— С. 62—68.
  5. Головаха Е. И., Кроник А. А. Психологическое время личности.— К., 1984.
  6. Земцова М. И. Пути компенсации слепоты в процессе познавательной и трудовой деятельности.— М.,1956.
  7. Карцева Т. Б. Личностные изменения в ситуации жизненных перемен // Психологический журнал.— 1988.— Т. 9.— № 5.— С. 120—128.
  8. Купреева О. И. Особенности «Яконцепции» взрослых инвалидов с ампутационными дефектами конечностей: Дис. ... канд. психол. наук: 19.00. 07  К., 2003, 199 с.
  9. Лебединский Б. В. Нарушение психического развития у детей.— М.: Издво МГУ, 1985.
  10. Леонтьев А. Н., Запорожец А. В. Восстановление движений.— М.: Сов. наука, 1945.
  11. Лурия А. Р. Внутренняя картина болезни и ятрогенные заболевания,— М.: Медицина, 1977.— 112 с.
  12. Николаева В. В. Влияние хронической болезни на психику.— М.: Издво Моск. унта, 1987.— 167 с.
  13. Романова О. Л. Экспериментальнопсихологическое исследование личности больных, страдающих физическими недостатками // Журнал невропатологии и психиатрии им. С. С. Корсакова.— 1982.— № 12.— С. 94—97.
  14. Соколова Е. Т., Николаева В. Н. Особенности личности при пограничных расстройствах и соматических заболеваниях.— М.: SvR — Аргус, 1995.— 352 с.

Ключові слова: особи з обмеженими можливостями, психологічні особливості, соціальна інтеграція, безбар'єрне середовище, «дефект — компенсація», відновлення, система пристосування.

Ключевые слова: лица с ограниченными возможностями, психологические особенности, социальная интеграция, безбарьерная среда, «дефект - компенсация», восстановление, система приспособления.

Key words: individuals with limited abilities, psychological peculiarities, social integration, environment without barriers, process «defect — compensation», recovery, adaptation system.



Номер сторінки у виданні: 222

Повернутися до списку новин