АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Особливості організації дозвілля дітей з обмеженими можливостями здоров’я в умовах санаторно-курортного комплексу





УДК 379.831+376.2

Філімонов С.П.

асистент кафедри педагогіки і психології

Євпаторійського інституту соціальних наук

РВНЗ «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта)

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ДОЗВІЛЛЯ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ ЗДОРОВ'Я В УМОВАХ САНАТОРНО-КУРОРТНОГО КОМПЛЕКСУ

Постановка проблеми. Радикальні зміни в суспільстві, політичні й економічні реформи в Україні створюють нові умови для розвитку національної культури, задоволення духовних інтересів і рекреативних потреб людини. Даний факт підсилює необхідність наукового дослідження сутності, природи й специфіки сучасного рекреаційного процесу, зокрема, його особливого різновиду – сфери культурного дозвілля, специфіка якого особливо гостро проявляється у функціонуванні санаторно-курортного комплексу.

Сучасні уявлення про функції установ санаторного типу породжені принципово новим розумінням культури дозвілля: дозвільна діяльність розглядається як процес, що стимулює розвиток творчої індивідуальності, допускає поліваріативність культурно-дозвільних і рекреаційних заходів, створює умови для виявлення й задоволення свободи вибору дозвільних потреб, інтересів й затвердження на цьому ґрунті системи цінностей особистості. Саме тому стимулом для творчого розвитку дітей, особливо дітей-інвалідів, розвитку їх здібностей, розширення діапазону інтересів, творчої активності є дозвілля й, зокрема, лікувально-профілактичні організації, які представляють феноменальну педагогічну систему, де процес формування й розвитку особистості не обмежується «соціальним замовленням», а здійснюється на основі домінуючих потреб і мотивів поведінки.

Пошук ефективних шляхів втілення ідей гуманізації в соціально-педагогічному процесі санаторно-курортних установ дає новий імпульс дослідженням в області соціокультурного виховання дітей-інвалідів, визначаючи новий погляд на значення дозвільно-ігрової діяльності в розвитку дитини з обмеженими можливостями здоров'я в умовах санаторної установи.

Аналіз вивченості проблеми. Серед великих дослідників ХІХ- XX століть, які систематизували питання дозвілля дітей, варто назвати Н.К. Крупську, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинського, Л.М. Толстого, К.Д. Ушинського, С.Т. Шацького та ін.

Проблема дозвілля й соціально-культурної діяльності розглядається в роботах таких дослідників, як М.Г. Бушканець, Є.І. Григор'єва, А.Д. Жарков, Т.Г. Кисельова, Ю.Д. Красильніков, Ф.С. Махів, О.Ю. Мацукевич, М.І. Долженков, Е.В. Соколов, Ю.О. Стрільців, В.Я. Суртаєв, Б.А. Тітов, В.М. Чижиків, Н.М. Ярошенко й ін.

В українській педагогіці успішно розробляються теорії дозвілля в наукових працях В.І. Бочелюк, А.І. Вишняк, Г.Н. Загадарчук, І.B. Корсун, В.М. Пича, М.М. Поплавського, С.В. Савченко й ін.; організація проведення дозвілля розглядається в дослідженнях С.Ю. Пащенко, О.Д. Ісайкіна, Л.М. Устименко.

Проблема організації літнього відпочинку дітей і дітей-інвалідів частково розглядалася в дисертаційних дослідженнях В.В. Балахтар, О.В. Добрянської, В.К. Звекова, О.І. Расказова, Н.М. Цимбалюк, Г.Є. Шипоти.

Однак, незважаючи на існуючі наукові дослідження серед вчених ще немає єдиної думки з приводу критеріїв ефективності організації дозвілля в умовах санаторію для дітей з обмеженими можливостями. Створення рівних можливостей для інвалідів як напрямок соціальної політики пов'язане із забезпеченням доступності для них у такому ж ступені, як і для іншої частини суспільства не тільки освіти й роботи, але й різних форм культури, культурної діяльності (соціально-культурна реабілітація).

Таким чином, важливість зазначеної проблеми, її недостатня теоретична вивченість, а також потреба практики в удосконаленні форм дозвільної діяльності дітей з обмеженими можливостями в умовах санаторно-курортного комплексу обумовили вибір теми наукової статті.

Мета дослідження полягає у вивченні й узагальненні основних тенденцій організації дозвільної діяльності дітей з обмеженими можливостями здоров'я в умовах санаторно-курортного комплексу.

Виклад основного матеріалу. Як відзначає А.ДЖарков, установи санаторно-курортного типу входять у систему інститутів соціально-культурної сфери, що в певній мері визначає специфіку основних видів їхньої діяльності: лікувально-оздоровчої й культурно-дозвільної [3, с. 18]. Дані види діяльності, які здійснюються в умовах санаторно-курортних установа, мають більші потенційні можливості в організації дозвілля дітей з обмеженими можливостями. Дозвільний потенціал закладений у самому рекреаційному просторі санаторно-курортної установи й визначається такими групами факторів як – лікувально-оздоровчі, соціально-демографічні, медико-біологічні, соціально-економічні, соціально-культурні. Фактори, що входять у ці групи сприяють найбільш успішній організації дозвілля людей з обмеженими можливостями, при цьому їхній вплив обумовлений соціально-історичними, соціально-економічними умовами й сучасним рівнем розвитком санаторно-курортної справи.

О.І. Рассказова вважає, що в завдання санаторно-курортних інститутів входять: вивчення санаторно-курортних ресурсів; експериментальне й клінічне вивчення механізмів дії санаторно-курортних факторів; форм і методів організації активного відпочинку й здорового способу життя [2, с. 106].

Зміна рекреаційних потреб населення і його запитів на якість відпочинку призвело до переростання санаторно-курортної справи в санаторно-курортно-рекреаційну систему (СКРС), основною метою якої є підвищення здоров'я людини, якості й тривалості його життя, організація повноцінного відпочинку.

Визначаючись в основних поняттях, пов'язаних з організацією відпочинку в санаторно-курортних установах, прийнято виділяти дві його відносно автономні функції – дозвілля й оздоровлення. Дозвілля відноситься до такого виду діяльності в санаторно-курортній установі, який стає необхідною умовою для стимулювання соціально-культурної активності, засобом компенсації напруги, підняття життєвого тонусу дітей-інвалідів, задоволення їх духовних і емоційних потреб.

Одним з перших теоретиків, який вивчав дозвілля як соціальний феномен, був М. Каплан. Він запропонував певну класифікацію теорій дозвілля, що включає в себе наступні його моделі [6, с. 39]:

  • гуманістична модель, що розглядає дозвілля як ціль (створена філософами Давньої Греції й сучасного Китаю);
  • терапевтична модель, що трактує дозвілля як засіб;
  • кількісна модель, що представляє дозвілля як час, що залишається в людини після виконання роботи, необхідне йому для відновлення сил;
  • інституціональна концепція, що ґрунтується на становленні взаємозв'язків між дозвіллям і діяльністю;
  • епістемологічна концепція, що загострює аксиологічний і естетичний аспект дозвільної діяльності;

У продовження міркувань про можливі концепції дозвілля, варто звернутися до робіт Дж. Шиверса [5, с. 149]. Автор вважає, що в розумінні сутності категорії «дозвілля» знайшли відображення наступні позиції: дозвілля як рекреація; дозвілля як задоволення; як засіб відновлення сил; як стан буття; як соціальної стратифікації й, нарешті, дозвілля як вільного часу.

Беручи до уваги й інших дослідників, особливо слід виділити цінне в педагогічному змісті тлумачення поняття «рекреація» як активної діяльності, запропоноване Дж. Неш [1, с. 246]. Як затверджував автор, відновлення сил організму щонайкраще відбувається тоді, коли людина відчуває радість від активної, фізичної діяльності.

Л.А. Акімова при визначенні терміна «рекреація» відзначає, що це специфічний вид біологічної соціальної й фізичної активності, що супроводжується переживанням рекреаційного ефекту [4, с. 56]. Рекреація як феномен представляє різні пріоритетні сфери: відпочинок, дозвілля, вільний час, гра.

Відповідно до цієї точки зору можна виділити наступні види діяльності дитини з обмеженими функціональними можливостями під час відпочинку в установі санаторно-курортного типу:

1) діяльність, пов'язана з певним фізичним навантаженням (заняття фізичною культурою, прогулянки, туризм);

2) аматорські заняття - рибний лов, збір грибів і ягід тощо;

3) залучення до світу мистецтва, а також творчість у сфері мистецтва;

4) інтелектуальна діяльність (читання, самоосвіта);

5) спілкування за інтересами й вільному вибору;

6) розваги, що носять або активний, або пасивний характер (гра, танці, видовища);

7) подорожі й екскурсії заради задоволення.

Найважливішою методологічною підставою для розгляду проблем соціокультурної реабілітації інвалідів є аналіз резервів і можливостей дозвілля й дозвільної діяльності.

Зі змістовної точки зору дозвільна життєдіяльність інвалідів містить у собі наступні складені компоненти, які відображені на схемі, та включають в себе сфери дозвільних занять дітей-інвалідів. Схема відображує основні види дозвільних технологій, які використовуються у роботі з дітьми-інвалідами, та їх сім’ями. З вищесказаного можна виділити 5 основних видів дозвільної діяльності дітей з обмеженими функціональними можливостями (рис.1).

Аналіз схеми дозволяє затверджувати, що існуючий підхід до організації дозвільної діяльності дітей з обмеженими можливостями має потребу в корегуванні й істотних змінах.

По-перше, як це видно зі схеми, зміст і форми дозвільних технологій не орієнтуються на соціально-вікові особливості інвалідів й не обмежуються певним типом інвалідності: сенсорні дефекти, розумова відсталість, порушення опорно-рухового апарату, деякі органічні захворювання.

Зовсім очевидно, що в реабілітаційно-дозвільній роботі з дитячими, підлітковими й дорослими групами інвалідів необхідна орієнтація на чітку диференціацію технологій з урахуванням властивих даному типу інвалідності медичних показань.

По-друге, можна затверджувати, що традиційний підхід до дозвільних технологій для дітей-інвалідів, як до суто розважального, рекреативному явищу, себе вичерпує.

Створити умови для розвитку творчого потенціалу інваліда, задоволення його індивідуальних потреб і духовних запитів покликані соціокультурні інститути, одним із яких виступає санаторно-курортна установа.

У визначенні змісту й технології організації дозвілля дітей з обмеженими можливостями треба, на наш погляд, ґрунтуватися на цілому ряді концептуальних підходів. Кожний з них поширюється як на інваліда, так і на здорових людей, і припускає аналіз дозвілля з позицій медицини, психології, педагогіки, культурології, екології та інших наук.

Основний пріоритет належить розвиваючим технологіям, пов'язаним із включенням інвалідів у різні види художньої, технічної й прикладної творчості. Дозвільні концепції акцентують увагу на змісті, що соціалізує, самодіяльність інвалідів, розширенні можливостей для їхнього самоствердження й самореалізації, їхньої соціальної адаптації й просування в сфері суспільного поділу праці. Рекреація, таким чином, органічно замикається з розширенням комунікативних зв'язків реабілітантів, можливостей їх інтелектуального й фізичного розвитку.

Діяльнісна сутність дозвільних технологій має на увазі поводження й учинки інваліда, що розкривають його активність, «кінетичну» сутність. Із цього погляду дозвілля відповідає об'єктивним потребам інвалідного середовища в подоланні фізичного й психічного дисбалансу.

Теоретичний аналіз літератури дозволив нам умовно виокремити чотири рівні дозвіллєвої діяльності:

– щоденний вільний час (протягом дня або після роботи, навчання, домашніх справ);

– вихідні й святкові дні;

– відпустку у дорослих і канікули у дітей;

– елементи дозвільної терапії, що дозволяють зняти втому.

Проблема вільного часу гостро постає перед інвалідами, які обмежені у виборі дозвільних форм через фізичні недоліки й, більшою мірою, через відсутність дозвільної культури, тобто вміння розпорядитися вільним часом раціонально, змістовно, повноцінно.

Як показує практика, культурно-дозвільні установи, що працюють на населення соціуму, не займаються організацією дозвілля інвалідів, не створюють для них необхідні умови, що становлять дозвільне середовище. Тому основне навантаження й відповідальність за організацію дозвілля й реабілітацію лягає на культурно-дозвільні установи, що мають відповідні кадри, форми й методи роботи, до яких можна віднести санаторні установи.

Соціально-культурна реабілітація включає досить суттєвий блок культуро-терапевтичних напрямків й технологій. Всі вони є лікувальними: оздоровчо-фізкультурна діяльність як засіб мобілізації резервних можливостей людини й стимуляції його адаптивних процесів; організація рухової активності; іпотерапія; танцювальна терапія як засіб формування естетичного середовища й подолання гіподинамії, розвитку просторової орієнтації; аеробіка для осіб з дитячим церебральним паралічем, що сприяє вдосконалюванню функцій нервової, серцево-судинної й іншої систем організму, формуванню постави, ходьби.

Як відзначалося вище, соціально-культурна діяльність є унікальним, оригінальним і ефективним засобом адаптації, соціалізації й реабілітації особистості дитини з обмеженими функціональними можливостями. Вона містить у собі різноманіття форм, засобів, методик і технологій які орієнтовани як на індивідуума, так і на групу людей з обмеженими можливостями.

Важливою умовою забезпечення ефективності реалізації дозвільної діяльності є необхідність абсолютної взаємодії між всіма напрямками й спеціалістами санаторно-курортної установи, що забезпечує цілісність і ефективність результатів. Крім того, відбувається процес взаємонавчання, взаємопізнання, що підвищує коефіцієнт реабілітації.

Прикладом конкретної соціально-культурної технології може бути казкотерапія в сполученні з екскурсійною формою. В умовах культурно-дозвільної установи або центра реабілітації такий варіант цілком прийнятний.

Робота проводиться у вигляді екскурсії, у яку включені методи театралізації й ілюстративності. В якості екскурсовода виступає фахівець, що перевтілився в казковий персонаж.

Також в умовах курортно-санаторної установи можуть здійснюватися наступні форми дозвільної діяльності для дітей з обмеженими можливостями:

1) арт-галерея, де вся експозиція присвячена казці.

На основі оповідання-дискусії, зав'язаного дорослим, діти прилучаються до образотворчої діяльності, включаються в комунікативний процес, розвиваючи образно-асоціативне мислення, естетичний смак, самі пробують що-небудь намалювати, одержуючи від цього не тільки задоволення, але й певні початкові навички й терапевтичний ефект. У них формується мотивація в подальшій апробації своїх можливостей, до самопізнання резервів через включення в даний вид соціально-культурної діяльності;

2) ігровий зал, де розвертається ігрова програма з використанням елементів народної культури (загадки, прислів'я, прикмети, хороводи), колективне виконання мелодій, затіваються малорухомі народні ігри.

Гра – унікальний засіб для спонтанного прояву всіх потенційних можливостей людини. В ігрову діяльність особистість включається органічно, без напруги, проявляючи максимальний інтерес і участь;

3) театральна гримувальна. Дітям надається рідка можливість зануритися в чарівний світ театру, потрапити за його лаштунки, потім на імпровізовану сцену. Цьому сприяє набір пропонованих театральних костюмів або їхніх деталей, які призначені для казкових персонажів. Кожна дитина вибирає їх за своїм смаком й починає обігравати вигадану роль, пожвавлюючи образ. З погляду реабілітації йому доводиться освоювати новий соціальний стан, виробляти невідомі якості, роблячи для себе відкриття в тому, що й він може бути об'єктом замилування, уваги, бути «героєм» й заслуговувати оплески. Згодом ця нова роль у свідомості дитини-інваліда вимагає повторення аналогічних ситуацій у житті, формуючи самоповагу й особистісне твердження серед здорових людей.

На ефективність дозвільної діяльності, здійснюваної в санаторній установі з точки зору М.І. Долженкова впливає [6, с. 124]:

1) рівень матеріально-технічної бази, ступінь забезпеченості приміщеннями для розгортання діяльності дозвільних форм музичними інструментами, інвентарем для аматорських об'єднань, образотворчої й декоративно-прикладної творчості й ін.;

2) доступність установ культури для людей з обмеженими можливостями;

3) забезпеченість кваліфікованими кадрами в області дозвільної реабілітаційної роботи, її методикою й технологією;

4) вивчення й застосування інноваційного досвіду роботи подібних установ;

5) достатні обсяги фінансування дозвільних програм, в тому числі, з залученням засобів, отриманих по фандрайзингу;

6) добре налагоджена система передачі інформації, висвітлення діяльності установ культури в засобах масової інформації;

7) транспортне обслуговування;

8) різноманіття видів дозвільних занять і їхній вільний вибір;

9) диференційований підхід до вивчення потреб і інтересів обслуговується категорії населення.

Важливим показником ефективності дозвільної діяльності можна назвати ступінь просування інваліда, його особистості від пасивного стану до активного, формування активного способу життя й відносини до неї через творчість, трансформація інертних, пасивних видів дозвілля в інтерактивні, творчі форми.

У такий спосіб розвиток інфраструктури дозвілля санаторно-курортних установ повинне бути орієнтоване на задоволення потреб різних груп дітей-інвалідів у різних видах дозвільної діяльності – як у змісті можливостей відвідування культурно-видовищних і спортивних споруджень і прилучення до культурних цінностей через їхнє споживання, так і в змісті створення умов для активних занять дозвільними видами діяльності самими дітьми. При цьому складність й багатогранність діяльності самого санаторно-курортного комплексу висуває нові вимоги до рівня професіоналізму, особистісного розвитку соціального педагога як організатора дозвільної діяльності.

На даному етапі розвитку суспільства для вдосконалювання культурно-дозвільної діяльності дітей з обмеженими можливостями в умовах санаторної установи необхідно перебороти кризову ситуацію в сучасній вітчизняній культурно-дозвільній практиці, зокрема, – у санаторно-курортних установах, вирішити такі протиріччя, як: невідповідність між духовними інтересами, ціннісними орієнтаціями особистості й змісті діяльності традиційних форм дозвілля; між дозвільними потребами дітей-інвалідів і реальних можливостей для їхнього задоволення; між дезінтеграцією клубів санаторіїв, стандартністю, консервативністю їхньої діяльності й необхідністю створення поліфункціонального клубного комплексу як потужного інституту дозвілля й рекреації.

Рішення зазначених проблем у подоланні протиріч дозволить запропонувати для вітчизняної дозвільної практики ефективні механізми організації дозвільної діяльності в санаторно-курортних установах, формування рентабельної клубної системи санаторіїв, розмаїтості й збагачення сучасних форм культурно-дозвільної діяльності санаторіїв України з урахуванням досягнень світової практики.

Висновки. Дозвільна діяльність, здійснювана в умовах санаторно-курортного комплексу, є ефективним засобом психолого-педагогічної підтримки, дітей-інвалідів що дозволяє зробити «прорив» у соціальній «ізоляції», включитися в активне повноцінне життя, визначити життєву перспективу. Дозвільна діяльність сприяє первинній реабілітації за умови, що вона розглядається як обов'язкова умова в реабілітаційному процесі дитини-інваліда; для дитини-інваліда буде створюватися своя реабілітаційна програма, що враховує кризові періоди ( найбільш складні в психологічному плані), на основі застосування соціокультурних технологій.

Рішення комплексу проблем соціально-культурної реабілітації інвалідів за допомогою організації їх дозвільної діяльності залежить від рівня інтеграції суміжних соціальних служб і культурно-дозвільних установ, кожна з яких має своє відомче підпорядкування. Активна реалізація дозвільних технологій неможлива без забезпечення взаємодії й педагогізації зусиль всіх соціальних інститутів, повноцінного виконання кожним з них своїх професійно обумовлених функцій.

 

Список використаної літератури

  1. Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченными возможностями здоровья. Психологические основы: [учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений] / Л.И. Акатов. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 368 с.
  2. Варывдин В.А. Управление системой социальной защиты детства / В.А. Варывдин, И.П. Клемантович. – М: Педагогическое общество России, 2005. – 192 с.
  3. Вдовенко, Т.В. Социальная работа в сфере досуга в странах Западной Европы / Т.В. Вдовенко. – СПб: СПбГУП, 1999. – 148 с.
  4. Карякина О.И., Карякина Т.Н.Основы реабилитации инвалидов: чебное пособие] / О.И. Карякина, Т.Н. Карякина. – Волгоград: Изд-во Волгогр. Гос. университета, 1999. 88 с.
  5. Холостова Е.И. Социальная работа с инвалидами: чебное пособие] / Е.И. Холостова. М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К°», 2006. 240 с.
  6. Храпылина Л.П. Основы реабилитации инвалидов / Л.П. Храпылина. – М.:Интавр, 1996 – 146 с.

 

Анотація.

У статті розглядаються основні тенденції організації дозвільної діяльності дітей з обмеженими можливостями здоров'я в умовах санаторно-курортного комплексу. Аналізуються рекомендації з організації дозвільної діяльності в умовах курортно-санаторного режиму.

Ключові слова: гра, дозвільна діяльність, технологія, соціально-педагогічна діяльність.

Аннотация.

В статье рассматриваются основные тенденции организации досуговой деятельности детей с ограниченными возможностями здоровья в условиях санаторно-курортного комплекса. Анализируются рекомендации по организации досуговой деятельности в условиях курортно-санаторного режима.

Ключевые слова: игра, досуговая деятельность, технология, социально-педагогическая деятельность.

Summary.

The article examines the main trends in organizing recreational activities for children with disabilities in a sanatorium-resort complex. Examines the recommendations on the organization of leisure activities in the resort and sanatorium treatment.

Keywords: game, recreational activities, technology, social and educational activities.



Номер сторінки у виданні: 181

Повернутися до списку новин