АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ

ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

Збірник наукових праць

Соціальна роль, нозологія інвалідності та прояв гандикапізму





УДК 159.9.07. – 123.

Соціальна роль, нозоологія інвалідності та прояв гандикапізму

Ставицький О.О.

кандидат психологічних наук, професор

кафедри психології РІ ВМУРоЛ ”Україна”

У статті аналізуються фактори, що сприяють формуванню проявів гандикапізму. Зокрема, розглядається вплив професійної діяльності, нозології інвалідності, рівня освіченості, статева належність на розвиток комплексу гандикапу та проявів гандикапності.

Ключові слова: гандикап, гандикапізм, гандикапність, упередженість, інвалідність, особа з обмеженими фізичними можливостями.

В статье анализируются факторы, которые влияют на формирование проявлениям гандикапизма. В частности, рассматривается влияние профессиональной деятельности, уровня образованности, половая принадлежность на развитие комплекса гандикапа та проявлений гандикапности.

Ключевые слова: гандикап, гандикапизм, гандикапность, предубежденность, инвалидность, лица с ограниченными физическими возможностями.

The article analyzes the factors that contribute to the formation handicaps manifestations. Especially, it is considering the impact of professional activities, nosology of disability, level of enlightenment, sex belonging to the complex development of handicap and manifestations of handicaps.

Key words: handicap, handicaps, handicapping, bias, disability, people with disabilities.

 

Постановка проблеми. Загострення проблеми людського здоров’я зумовлює низку фундаментальних досліджень, які виокремлюються в галузі психології здоров’я та екологічної психології, де стрижневими поняттями є здоровий спосіб життя, екологічна свідомість, екологічна культура тощо. Слід зазначити, що проблеми здоров’я людей з особливими потребами в нашій країні мають специфіку внаслідок слабкої соціальної захищеності осіб цієї групи. Це висуває перед вітчизняними психологами низку проблем, результат розв’язання яких полягатиме у поліпшенні умов життя інвалідів, розробці психолого-педагогічних програм їхнього розвитку [1].

В цьому контексті особливо актуальним є проблема ставлення здорових людей до інвалідів, що в основному є негативним. Це зумовлюється поширенням явища гандикапізму, як соціальної проблеми, та загостренням гандикапності, як риси індивідуальної.

Законодавство у галузі прав інвалідів змінилося, відображаючи відповідні зміни установок як в суспільства, так й в окремих індивідуумів, подібно тому, як це відбулося із законодавством в галузі громадянських прав інших меншин. Прогрес медичної науки в хірургії, біохімії, створенні штучних органів привів до збільшення середньої тривалості життя інвалідів. Технологічні досягнення надають таким особам можливість бути більш мобільними. Створення нових протезів, часто з використанням комп'ютерних технологій, зменшує залежність інвалідів від інших і підвищує їхню інтеграцію в суспільство. Визнано, що будинки й тротуари повинні бути вільні від бар'єрів, а нові архітектурні стандарти забезпечують в'їзд і свободу переміщення інвалідних колясок. Отже, інвалідів частіше можна бачити в громадських місцях. Школи повинні надати всім дітям, незалежно від ступеня інвалідизації, безкоштовні освітні програми, що відповідають їх індивідуальним можливостям в обстановці, що мінімально обмежує. Багато дітей, що раніше відвідували спеціалізовані навчальні заклади, тепер вчаться у загальноосвітніх школах. Всі діти-інваліди повинні по можливості вчитися разом з їхніми здоровими однолітками. Інтеграція учнів з інвалідністю в здорове середовище забезпечила можливість для більшості дітей шкільного віку мати однокласників з розумовою відсталістю, сенсорним дефіцитом, емоційними розладами або ортопедичними дефектами. Функціонують численні групи допомоги й самодопомоги для інвалідів й їхніх родин. Інформованість суспільства про різні інвалідизуючі стани неухильно підвищується завдяки зусиллям ЗМІ, що допомагають побачити, скільки завзятості й рішучості прикладають інваліди, щоб жити повноцінним життям. Але навіть незважаючи на те, що юридичні, медичні, технологічні й архітектурні зміни підвищили ступінь інтеграції інвалідів в суспільство, саме по собі зростання взаємодії автоматично не формує більше позитивні атитюди й не веде до зниження негативних або стереотипних реакцій стосовно інвалідів [3].

Виходячи з цього метою статті є аналіз впливу професійної діяльності, нозології інвалідності, рівня освіченості, статевої належності на розвиток комплексу гандикапу та проявів гандикапності.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є наукові праці щодо психічного розвитку та особливостей становлення осіб з психофізичними вадами (Л.С. Виготський, Л.І. Божович, В.С. Мухіна, І.В. Дубровіна, М.І. Лісіна, Н.М. Толстих, А.М. Прихожан, Г.О. Коряков); концепція інтолерантності в її соціальних і психологічних проявах (Г. Кнабе, В.А. Марченкова, А.Г. Асмолов, Б.Е. Ріердон, І. Вартанова); концептуальні положення С. Д Максименка про те, що специфічні форми психіки не дані людині від народження, а лише задані як суспільні зразки.

Виклад основного матеріалу дослідження. На сьогоднішній день хоча б теоретично стала загальновизнаною ідея про необхідність використання трудового, інтелектуального, творчого потенціалу всіх соціальних груп населення, у тому числі й людей з обмеженими фізичними можливостями. Але у значної частини суспільства продовжує проявляться упереджене відношення до можливостей людей зі статусом інваліда. Це, у свою чергу, робить самих інвалідів пасивними, байдужними до власного суспільного становища, змушеними шукати шляхи пристосування до життєвих ситуацій. А ці знайдені шляхи викликають протест у суспільстві, що сприймає інвалідів як тягар [2].

У нашій країні інваліди викликають по відношенню до себе широкий спектр негативних емоцій та реакцій. Особливої ваги набувають такі з них, як агресія, ігнорування, насмішки, звинувачення, осуд, відраза, неприязнь, ненависть та ворожість.

Серед факторів, що впливають на формування та прояв гандикапності можна виділити професійну спрямованість, рівень освіти та культури, вікові та гендерні особливості особистості, її соціальний статус. Ступінь прояву гандикапних реакції залежить також від типу інвалідності (вади сенсорики, фізичні та психічні вади, фізіологічні та функціональні вади) та від того, є інвалідність вродженою, чи набутою.

Говорячи про залежність ступеню гандикапності від хвороби, що спричинила інвалідність, слід виділити категорію людей, що здобули інвалідність через психічні розлади. Психічно хворі – це категорія, яка в найбільшій мірі підпадає під прояв гандикапізму. Це зумовлено перш за все реакціями страху, оскільки людина з даною хворобою може поводити себе неадекватно, агресивно, та в окремих випадках становить реальну загрозу для оточуючих, особливо коли мова йде про шизофренію, манію переслідування тощо. З острахом сприймаються й інші психічно хворі, які не несуть в собі реальної загрози, мають довгі періоди ремісії, та блоковані медикаментозно чи психотерапевтично і можуть бути повноцінними членами суспільства. Як тільки оточуючі дізнаються про поставлений діагноз, людина автоматично переводиться в ранг ізольованої, викликає відчуження та страх, а часто – презирство та осуд.

На сьогоднішній день психічне захворювання все ще є стигмою, яка, по великому рахунку, вилучає людину з активного суспільного життя. В Україні рідко можна зустріти працевлаштовану психічно хвору людину, значущим залишається питання гуманного відношення до даної категорії осіб. Натомість, в Польщі це питання давно і успішно вирішили з користю для обох сторін. Там стигма не є визначальною у сприйманні психічно хворих. Найчастіше такі люди працюють в невеликих фірмах та навіть мають кар’єрний зріст, виконуючи посильну роботу, що відповідає специфіці їхнього стану [4].

Різке негативне ставлення виникає у більшості людей і стосовно осіб, що здобули інвалідність внаслідок венеричних чи інших інфекційних хвороб. Такі люди в найбільшій мірі піддаються ізоляції, викликають осуд, презирство та гидливість. Це зумовлено страхом заразитись, який часто є ірраціональним, оскільки хвороба є пролікованою та на даному етапі не передається.

Особливий острах викликає спілкування здорової людини з хворим на СНІД. Особа намагається уникнути контактів та навіть не знаходитися з такою людиною в одному приміщенні. І хоча інформація про способи зараження ВІЛ/СНІД, та безпечність взаємодії з дотриманням певних умов сьогодні широко розповсюджена, такі хворі продовжують викликати страх та у найбільшій мірі піддаються остракізму.

Відрізняється також ступінь прояву гандикапних реакцій стосовно інвалідів у залежності від того, як вона помічається та наскільки є помітною. Звідси витікає закономірність: чим помітнішою є вада, тим більш негативне ставлення викликає інвалід, та в більшій мірі піддається гандикапним проявам. Іноді людина з непомітними вадами приховує свою інвалідність, займає активну соціальну позицію та веде звичайний спосіб життя, не говорячи про труднощі, які при цьому відчуває. Відповідно гандикапні реакції по відношенню до неї не виникають. Але ситуація значно змінюється, якщо оточення людини дізнається про її інвалідність. Тепер людина починає оцінюватись через призму інвалідності, увага звертається на можливі труднощі у виконанні діяльності, їй приписуються риси, які відповідають стереотипізованому образу інваліда, падає її суспільна значущість в очах інших.

Однак, прояви гандикапізму стосовно людей з непомітними вадами значно менші, ніж до інвалідів з фізичними вадами та вадами сенсорики. Якщо в першому випадку людина може приховати свою інвалідність, та має практично рівні можливості порівняно зі здоровими людьми, в другому випадку ми маємо справу з людьми з суттєвими функціональними обмеженнями, які потребують створення спеціальних умов для наближення їх життя до рівня здорових людей. Таким людям важко, а іноді практично неможливо адаптуватися в соціумі, розрахованому на здорову особистість.

Відчуваючи неможливість інтеграції в здорове суспільство такі люди часто створюють власний мікросоціум, у який входять лише інваліди з певними групами дефектів. Це відмежування відбувається вже з дитинства, коли інвалід вступає в спеціалізовану школу, розраховану на роботу саме з цією категорією дітей. Не спілкуючись зі здоровими ровесниками за межами школи через їх небажання, неприйняття та негативне ставлення до інваліда, дитина опиняється ізольованою від суспільства, замкненою в мікрогрупі таких, як вона. Це поглиблює вже існуючу прірву між інвалідом та здоровими людьми, який не набуває навичок взаємодії та спілкування з ними, або ж просто виявляється неготовим витримувати ті образи та насмішки, які на нього сиплються.

Не маючи змоги самореалізуватися у соціумі, людина з особливими потребами може сформувати занижену самооцінку, відчуваючи свою несхожість на інших, та виробити комплекс неповноцінності ‑ гандикап.

Ця думка підтверджується дослідженнями Д. Штукатурової, яка стверджує, що фізичний дефект, який перешкоджає нормальному спілкуванню, гальмує засвоєння соціального досвіду. Особливе місце в групі вторинних дефектів посідають особистісні реакції на первинний дефект, що здебільшого виявляються в почутті власної неповноцінності в разі соціального порівняння. Такі тенденції перегукуються з теорією каузальної атрибуції, за якою привабливі люди розглядаються соціумом як більш соціалізовані і такі, що мають більше позитивних рис та властивостей порівняно з тими, хто має гірший вигляд. З іншого боку, за теорією «самосправдного пророцтва», особи з особливими потребами, маючи постійне очікування знехтування та негативної оцінки з боку суспільства, поводяться так, що наражаються на справжнє відторгнення [5].

В іншому випадку, референтною групою для інваліда виступає мікрогрупа інших людей з обмеженими можливостями. Порівнюючи себе з особами, рівними йому, інвалід може сконцентрувати увагу на власних позитивних якостях, сильних сторонах та певних перевагах, формуючи таким чином адекватну самооцінку, та «Я-концепцію», де основною характеристикою є не «Я-інвалід», а «Я-особистість».

У даному контексті слід зазначити, що серед інвалідів є особи, які використовують власну неповноцінність для пояснення всіх своїх невдач та прикрощів у житті. Таким чином, усвідомлення власної інвалідності є захисним механізмом психіки, передумовою якого стає екстернальний локус контролю. Такі люди підсвідомо не прагнуть до зцілення, навіть якщо з’являється надія на нього. Бути зціленим, позбутись статусу інваліда, означає для такої людини докорінні зміни власного життя, необхідність працювати, самому заробляючи на життя, не сподіваючись більше на підтримку держави. Крім того їй доведеться самій відповідати за своє життя, невдачі та провали, без змоги пояснити їх негативним ставленням соціуму чи несправедливістю долі.

Однак, слід зауважити, що більшість інвалідів прагнуть самостійно працювати, відповідати за своє життя, не сподіваючись на підтримку держави та часто досягають значних успіхів у обраній сфері діяльності.

Вираженість гандикапних реакції залежить також від того, є вада вродженою чи набутою. В цьому контексті слід зазначити, що вроджена інвалідність викликає більший ступіть неприйняття, ніж набута. Це пов’язано з дією механізмів ідентифікації та емпатії. Отже, людина буде більш прихильно оцінювати іншу особистість, яка набула інвалідності через травму на виробництві, автомобільну аварію тощо, та зовсім по іншому буде сприймати людину, котра народилась інвалідом. Це відбувається тому, що у першому випадку людина ідентифікує себе з інвалідом, розуміючи, що і вона могла б опинитись на його місці, відчуває до нього співпереживання та співчуття. Гандикапні реакції тоді проявляються рідко. В іншому ж випадку людина не знаходить з інвалідом нічого спільного, та відчуває до нього негативні емоції.

Рівень освіти та культури впливає на вираженість гандикапності. Чим нижчим є рівень освіченості, тим ширшими та глибшими є прояви гандикапності, яка може набувати різних форм, від уникнення взаємодії до фізичної розправи.

Агресія, як прояв гандикапності, може бути вербальною та фізичною. Вербальна агресія може мати широкий спектр прояву, починаючи від недолугих коментарів щодо причин інвалідності, та закінчуючи образливими висловами зі застосуванням ненормативної лексики, що використовується для опису поведінки інваліда та його зовнішності.

Крайнім проявом гандикапності є фізична агресія, яка може виявлятися у формі побоїв, знущань тощо.

Заперечення специфічних потреб людини з обмеженими можливостями та нерозуміння особливостей її життя, спричинених інвалідністю, ‑ є проявом гандикапності, заснованим на низькому рівні культури та освіти. У даному випадку здорова людина повідомляє інваліду, що він такий як усі, і відповідно, створення для нього спеціальних умов є недоречним, недоцільним та пустою тратою коштів платників податків. А якщо він не може адаптуватися до життя в здоровому суспільстві, то його місце дома.

Насміхання також є проявом гандикапності. Слід зазначити, що така реакція проявляється не лише в дитячому віці, а спостерігається і серед певних категорій дорослих, які не в змозі зрозуміти, що інвалід – це перш за все особистість, така ж як і інші, за винятком певного, часто не суттєвого дефекту. Здивування та глузування в таких людей викликає те, що інвалід має такі самі потреби та інтереси, як і здорова людина, та прагне їх реалізувати.

Іншими проявами гандикапності, заснованими на низькому рівню культури є звинувачення та осуд. Актуалізуються ці прояви тоді, коли інвалід виявляє незадоволення своїм становищем в суспільстві чи ставленням до нього оточуючих. Реакцією на це гандикапної особистості є проголошення інваліда дармоїдом, людиною, що не приносить суспільству ніякої користі, живе за рахунок держави та має певні пільги.

Іноді при обговоренні проблем інвалідів люди, яким властива особливо виражена гандикапність стверджують, що вони на місці людини з обмеженими можливостями краще вчинили б суїцид, ніж жили б з суттєвими дефектами. Таким чином, інвалід підсвідомо засуджується за те, що він залишається живим, та навіть прагне покращити та налагодити своє життя. Більше того, людина з функціональними обмеженнями звинувачується у боягузливості, відсутності сили волі для здійснення самогубства.

Ще одним проявом гандикапності, що спостерігається у людей з низьким рівнем культури є відраза до інвалідів. Відраза зумовлена неестетичним виглядом людини з функціональними обмеженнями, її несхожістю на інших. Часто вроджені дефекти людини пояснюються тим, що вона з сім’ї алкоголіків чи наркоманів, побоювання викликає можливість заразитись, навіть при відсутності інфекційного джерела хвороби.

Фактором, що зумовлює прояв гандикапності є й професійна спрямованість. Говорячи про залежність негативного ставлення до інвалідів від професії, якою володіє особистість, можна припустити, що чим ближче за родом своєї діяльності особистість спілкується з інвалідом, тим меншою є вираженість гандикапної риси. Це стосується лікарів, медичного персоналу, що працює в спеціалізованих закладах для інвалідів, вчителів та вихователів, що працюють з дітьми з обмеженими можливостями. Це зумовлено, з одного боку, гуманістичним спрямування цих професій в цілому, оскільки у їх основі лежить прагнення допомогти людині, зробити її життя більш комфортним, вивести її на вищий рівень функціонування та життєдіяльності. З іншого боку, низький рівень гандикапних проявів у представників таких професій зумовлений їх звиканням до взаємодії з інвалідом, знанням проявів хвороби та специфіки їх життя. У даному випадку страх, тривога та ворожість, що є реакцією на незвичний соціальний об’єкт не проявляються та компенсуються альтруїстичними установками.

Низький рівень гандикапності проявляється, на нашу думку, також у представників небезпечних професій, таких як військовий, міліціонер, пожежник тощо, але відносно лише набутих вад. Це пов’язано з тим, що ці люди кожного дня ризикують своїм життям та здоров’ям, і в будь-який момент самі можуть стати інвалідами. Це передбачає дію механізмів емпатії та ідентифікації, завдяки яким інша особа сприймається позитивно, та не викликає неприязні чи відторгнення. Особливо це стосується людей, що безпосередньо приймали участь у військових діях, та були свідками поранень, хвороб та інвалідизації своїх товаришів.

Як зазначалося раніше, рівень прояву гандикапності тісно пов'язаний з освіченістю людини. Відповідно, у людей з вищою освітою та сформованою культурою негативне ставлення до інвалідів буде проявлятися в меншій мірі, ніж у представників робітничого класу.

Гандикапність залежить також від вікових особливостей. Прослідковуючи появу цієї риси в онтогенезі, слід зазначити, що дитина не народжується з її проявами. Гандикапність формується під впливом виховання, референтної групи, суспільства в цілому, засобів масової інформації. Дитина наслідує взірці поведінки, отримані від близьких їй людей, підсвідомо формуючи певне ставлення до різних соціальних об’єктів. Отже, якщо дитина дошкільного віку розвивається та виховується в сім’ї, де відсутні деструктивні поведінкові реакції, у неї, скоріш за все, гандикапність розвиватись не буде. Формування цієї риси відбувається тоді, коли дитина йде до школи, та провідним перцептивним механізмом стає соціальне порівняння. Саме тоді відбувається актуалізація гандикапних реакцій, які не стримуються культурними та етичними нормами, які у цьому віці ще недостатньо сформовані. В подальшому розвиток цієї риси буде або гальмуватись виховними впливами та формуванням гуманістичних цінностей, або ж буде розвиватись під впливом негативних взірців поведінки чи референтної групи. В процесі подальшого розвитку особистості у ставленні до інвалідів зберігаються закріплені тенденції.

Слід проаналізувати також гендерний аспект явища гандикапності. Ми припускаємо, що у жінок, у порівнянні з чоловіками дана риса проявляється менш яскраво. Це пов’язано з вищим рівнем емпатії, здатності жінки краще зрозуміти та усвідомлювати почуття оточуючих, можливості співчувати та співпереживати їм.

Однак, слід зазначити, що виділені нами чинники, що впливають на сформованість та рівень прояву гандикапності є в певній мірі умовними, та не можуть поширюватись на всіх представників певних категорій населення, оскільки в основі формування ставлення до оточуючих, та до інвалідів у тому числі, лежать індивідуально-специфічні особливості особистості, які є неповторними та унікальними.

На завершення слід додати, що упередження здорової частини населення стосовно інвалідів або дискомфорт у спілкуванні з ними доступні модифікації за допомогою планованих втручань. З достатнім успіхом використаються відвідування шкіл і різних установ, зустрічі з людьми й виступи в ЗМІ про положення інвалідів, групові дискусії, у яких аналізується динаміка забобонів і дії, спрямовані на те, щоб проникнути у переживання інвалідів. Контакт між інвалідами й здоровими людьми може ефективно підвищувати позитивні атитюди, якщо обидві сторони мають рівний соціально-економічний статус. Симуляції (уявлення себе інвалідом дозволяє відчути, що значить бути людиною з функціональними обмеженнями) також викликає позитивну динаміку атитюдів [3].

Висновки: Отже, в процесі опрацювання даної теми ми висунули та обґрунтували такі припущення:

  • чим помітнішою є вада, тим більш негативне ставлення викликає інвалід, та в більшій мірі піддається гандикапним проявам;
  • вроджена інвалідність викликає більший ступіть неприйняття, ніж набута;
  • чим нижчим є рівень освіченості, тим ширшими та глибшими є прояви гандикапності;
  • розвиток гандикапності залежить від виховних впливів та актуалізується у молодшому шкільному віці, коли провідним у сприйняття соціальних об’єктів стає механізм соціального порівняння;
  • жінки в меншій мірі схильні до проявів гандикапності, ніж чоловіки.

Перспективні напрямки дослідження полягають у експериментальній перевірці висунутих положень та у розробці психологічних методів корекції проявів гандикапу та гандикапності.

 

Список використаних джерел

1. Засекіна Л. Особливості мовленнєво-мисленнєвої діяльності юнаків з особливими потребами і шляхи оптимізації їхнього інтелектуального розвитку / Л. Засекіна // Психологічні перспективи. – К. : Видавництво Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2007. – Випуск 9.

2. Нуртдинова З. Н. Уроки понимания инвалидности / З. Н. Нуртдинова // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://voi-ufa.narod.ru/paper21.htm

3. Отношение к инвалидам (handicapped, attitudes toward) // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_psyhology

4. У Полтаві створюють «психологічний пандус», або Як адаптувати психічно хвору людину у суспільстві // [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела: http://vechirka.pl.ua/news/2009/5/7/27365239/

5. Штукатурова Д. Особливості самооцінки та поведінки студентів з особливими потребами // Психологічні перспективи. – К.: Видавництво Волинського національного університету ім. Лесі Українки, 2007. – Випуск 9.

 



Номер сторінки у виданні: 215

Повернутися до списку новин